style="font-size:15px;"> Вісімнадцятирічна дівчина, я досі ніколи ні в кого не закохувалася. У моєму селі не знайшлося гідних хлопців. Коли я приїхала до столиці, то цілком зосередилась на роботі та навчанні, тож для юнаків і романтичних стосунків не лишалося часу. Та я й не хотіла розмінюватися. Не випадало можливості навіть із кимось познайомитись, потеревенити, пофліртувати. З головою пірнула в бурхливий ритм великого міста, і течія понесла мене у незвідані краї. Для мене було великим щастям мати роботу, стабільну зарплату і власний затишний куточок. Я пишалася собою, адже отримувала хороші оцінки і мала всі шанси претендувати на червоний диплом. Я сподівалась, що незабаром зможу знайти більш високооплачувану роботу і тоді зніму собі не просто кімнату, а квартиру, згодом куплю автомобіль і поїду на море, яке ніколи наживо не бачила, лише по телевізору та в журналах.
Коли спостерігаєш, як красиво живуть інші люди, то теж починаєш мимоволі надихатися і бажаєш досягти їхнього рівня. Ні, я не заздрила, а просто шукала можливості підняти планку, мріяла й уявляла картинки своєї ідеалізованої реальності. Що ж у цьому поганого? Думаю, гірше, коли тобі нічого не хочеться, коли ти пливеш за течією, навіть не помічаючи, що твої дні однакові, сірі та нудні. Їх не відрізнити один від одного, години пролітають, а ти не розвиваєшся, тупцюєш на місці. Це страшно. Навіть вода, застоявшись, починає псуватися. Так і людина. Без руху життя втрачає сенс. Зупиняючись, ти ризикуєш потрапити в капкан залежності, ліні, апатії, одноманітності.
З моїм улюбленим гостем ми часто обмінювалися поглядами, усміхалися одне одному. Я приймала у нього замовлення, він платив мені чайові, й усе йшло без будь-яких змін. У глибині душі я чекала якихось рішучих дій від нього, бо сама не могла дозволити собі вийти за рамки своїх обов’язків. Не знала, як він відреагує на мою симпатію і бажання зблизитися. Мені так хотілося, щоб у нас зав’язалася розмова, щоб він представився, щоб побачив у мені дещо особливе, як я у ньому. Але нічого подібного не відбувалось.
До мене тоді залицявся Артур – офіціант із нашого закладу. Він запрошував мене на побачення, намагався поцілувати й заманити у свої сіті, але його чари не діяли, адже я була захоплена своїм постійним клієнтом. Згодом почала вдивлятися в обкладинки книг, з якими він приходив до нас у ресторан. Мій гість прочитував повісті й романи, як насіння лускав. Згодом я стала повторювати за ним: брала у бібліотеці ті самі книги й читала їх до пізньої ночі, щоб бути з ним на одній хвилі. Здавалося, що цей ритуал дасть мені змогу стати ближчою до нього, розуміти його думки.
– Добрий день. Рада знову бачити вас.
– Доброго дня, Анно, – усміхнувшись, відповів мужчина без імені. Тобто ім’я у нього, звичайно ж, було, але я досі його не знала. Минуло пів року відтоді, як я вперше побачила цього джентльмена у нашому ресторані, і мій інтерес аж ніяк не згас, навіть навпаки, розгорівся до надзвичайних масштабів. Продовжувала спостерігати за ним, читаючи книги, які він приносив
