усміхаючись, промовив чоловік. Він поклав на стіл гроші, підвівся, торкнувшись мого плеча, одягнувся і зник. Я стояла геть розгублена. Це був наш перший повноцінний діалог.
Цілий день наша розмова лунала в моїх думках, ніби на повторі. Прийшовши додому, я знову і знову згадувала його. Мої почуття ставали дедалі сильнішими. Я відчувала страх від однієї лише думки про те, що він ніколи не зможе відповісти на мої почуття взаємністю. Ну як я так примудрилася закохатися у дорослого чоловіка? Він ніколи не зможе відповісти взаємністю, як не старайся. Дорослий, розумний, начитаний, красивий, досвідчений. Навіщо я йому? Дурненька селючка, яка тільки-тільки школу закінчила і от тепер бігає офіціанткою, мріючи про красиве життя в столиці. Дурна, ой яка ж я дурна!
Ми дуже різні, але мене так вабить до нього! Він – світло у темряві, і я, немов метелик, лечу до нього і, здається, скоро обпечуся. Знаючи, що ці почуття мене погублять, я не могла нічого вдіяти з собою, думала про нього, чекала зустрічі, мріяла про нові діалоги, книги, емоції.
Наступної середи він знову прийшов. Ми майже не розмовляли. По суті, перекинулися кількома фразами, які стосувалися замовлення. Він запитав, як мої справи, я відповіла, що все гаразд, і на цьому крапка. Через годину мій гість знову зник із поля зору, і на душі стало так кепсько, що можна було залити сльозами увесь ресторан. Але відкривши конверт із чайовими, я побачила ще один квиток до театру. Ця знахідка окрилила мене, я готова була плескати в долоні й підстрибувати вище неба. Мені довелося знову відпрошуватися з роботи. Адміністраторка була не в захваті й відпустила мене, поставивши додаткову зміну як штраф. Але навіть це не могло зіпсувати мій настрій. Я кулею примчала додому, заскочила в душ, висушила і підкрутила волосся, трохи підфарбувала очі, одягла чорну сукню і вирішила нічого не загадувати наперед. «Будь-що-будь. Якщо він не прийде, я все одно з радістю подивлюсь іще один спектакль».
Того дня я відчувала себе набагато впевненішою. Знала, куди йти і що робити. Мені знову дісталося хороше місце в партері з прекрасним оглядом сцени. Я сиділа в передчутті початку вистави. За декілька хвилин до того, як погасили світло, мій супутник сів поруч. Від такої бажаної несподіванки у мене перехопило подих і серце почало тріпотіти у грудях. Господи, я навіть не знаю його імені, але, здається, божеволію від нього.
– Добрий вечір, Анно. Радий вас бачити.
– Добрий вечір, – прошепотіла я. – Я теж дуже рада.
– Сподіваюся, ви не проти, якщо ми подивимося цей спектакль разом? – почулося біля мого вуха.
– Звісно. Це ж чудово. Сьогодні мені буде з ким обговорити виставу. Минулого разу «Вишневий сад» викликав стільки емоцій, що я не могла заснути до ранку. Так кортіло з кимось поділитися думками.
– Мені так прикро, що тоді вам довелося бути самій. Обіцяю, більше ніколи не допущу такого. Я й сам обожнюю смакувати емоції, думки, почуття після прочитання книги чи перегляду спектаклю. Уявляю, яка це каторга – тримати все в собі.
Я не встигла нічого відповісти, бо почався спектакль. Весь перший акт я сиділа ніби на голках, бо відчувала присутність
