я була вдячна йому за можливість провести вечір в атмосфері мистецтва.
Прийнявши душ, я лягла в ліжко і ще довго не могла заснути, обмірковуючи події, які сталися в цей дивний день. Мені хотілося розібратися з усіма питаннями, але для цього треба було дочекатися наступної середи.
Глава 3
Батьки не вибирають дітей, як і діти не вибирають те, у якій сім’ї народитися. Це як лотерея, у якій тобі пощастить або ні. Кожна людина – особистість, окремий пазл. Деякі частинки не збігаються і відштовхують одна одну. Іноді знайти спільну мову важко навіть найріднішим людям.
Час тягнувся, як жувальна гумка. Я, як завжди, вчилася, слухала лекції, конспектувала, готувалася до семінарів, працювала в ресторані, відкладала гроші й чекала нашої зустрічі. Нарешті настала середа. Я спеціально нанесла блиск на губи, розпустила волосся і підфарбувала очі. Для нього.
Чоловік, у якого я, здається, закохалася, з’явився вчасно, не зраджуючи своїх звичок. Я, як завжди, прийняла у нього замовлення. Увесь тиждень я відтворювала в голові картини того, як заведу розмову з ним, як запитаю про квитки та про його наміри. Але, на жаль, у думках усі ми сміливі, а на ділі… Коли настав час узяти ситуацію у свої руки й виявити наполегливість, я проковтнула язик, злякалася, засоромилась і пустила все на самоплив. У мене не вистачило сміливості прямо запитати, чому він не прийшов. Я боялася сказати щось не те. Зрештою просто розгубилася, засмутилася від того, що виявилася такою боягузкою. Просто прийняла замовлення, виконала свою роботу і побігла далі у справах. Минуло пів години. Де б я не була, мій погляд немов магнітом тягло до нього. У той момент, коли ми зустрілися очима, він жестом покликав до себе.
– Бажаєте ще щось? – з усмішкою запитала я, наблизившись до його столика.
– Ні-ні, дякую. Я покликав вас, щоб запитати, чи сподобався вам спектакль.
Після почутого я ніби оніміла і не знала, що говорити, адже постійно думала про те, що він хоче почути від мене. Подих мені перехопило, і, здається, я трохи почервоніла.
– Ну… Думаю, варто сказати, що ви подарували мені неймовірні емоції. Назавжди запам’ятаю той день. Це був мій перший похід у театр.
– Справді?
– Так. Я навіть не очікувала, що вистава настільки вразить. Я б хотіла подякувати вам за таку можливість. Чесно. Це було дуже неочікувано і приємно. Мені ще ніхто не робив таких подарунків.
– Радію, що зміг догодити вам, – тепер і він трохи збентежився, я продовжувала всміхатися, вчепившись у свій блокнот із такою силою, що аж пальці почервоніли.
– Ви, напевно, студентка?
– Так, приїхала з маленького села, вчусь в універі. А тут підробляю.
– Живете в гуртожитку?
– Ні, знімаю кімнату.
– Не сподобалось у гуртожитку?
– Трохи є… Дуже ціную свій простір, тому вирішила
