було інакшим. Я допомагала батькам поратись по господарству. На ігри та пригоди не було часу, та й гратися не було з ким.
– Я теж виріс у селі, тож розумію, про що ти.
– Правда?
– Так. Мене виховували мама і бабуся. Тата ніколи не бачив.
– То ви приїхали в місто з села? Самі, без допомоги, досягли таких успіхів? Неймовірно.
– Я просто завжди покладався лише на себе і багато працював.
– Так, я теж звикла покладатися лише на себе. Іншого вибору немає.
– Вибір є завжди. Залишитися в селі чи поїхати у місто? Жити в гуртожитку чи знімати кімнату? Байдикувати чи працювати на другій зміні? Дивлячись на тебе, можу сказати, що ти не звикла вибирати легкі шляхи. У цьому ми схожі.
Я всміхнулась і опустила погляд. Було дуже приємно усвідомлювати, що в нас є дещо спільне. У кишені Лева почала грати музика.
– Перепрошую, маю відповісти, – Лев приклав телефон до вуха. А я зосередила погляд на краєвидах вечірнього міста. Нам залишилось усього декілька хвилин побути разом, а далі знову розлука і чекання наступної зустрічі. Чому мене так тягне до цієї людини? З кожним новим словом, з кожною новою думкою про нього я все більше прив’язуюсь і сумую.
– Привіт, Платоне. У мене все добре. Ти як? Давай без прелюдій. Можеш відразу переходити до справи, – голос Лева був строгим і напруженим. – Ні, грошей я більше не дам. Ми вже обговорили це питання. Все, що міг, я зробив. Тепер твоя черга вразити татка. Тобі двадцять п’ять років. Може, досить вештатись по клубах? Уже давно треба було взятися за розум і розпочати власну справу. Тим паче, у тебе є всі можливості для цього.
Мабуть, на іншому кінці вимкнулися, тому що Лев засмучено повернув телефон у кишеню. Хвилини дві ми їхали мовчки. Коли він зупинився біля мого будинку, я не знала, що казати, бо бачила смуток на його обличчі. Хотілося знайти доречні слова, щоб утішити його.
– Щиро дякую вам за чудовий вечір.
– Мені дуже шкода, що ти все чула, – промовив він, підвівши на мене очі.
– Чому? Ви ж самі казали, що не варто соромитися своїх емоцій. Я нічого поганого не подумала.
– Платон – це мій син. Я дуже його люблю, але він, здається, заплутався. Десь глибоко в душі він хороший хлопець, але зараз іде не тим шляхом. Знаю, сам винен у тому, що він виріс егоїстом, адже з дитинства ні в чому йому не відмовляв, хотів дати йому все, чого сам не мав. Коли я був малим, то ходив голодний, у недоносках і тільки й мріяв про шматок м’яса. Мій син ріс у зовсім інших умовах. Зараз йому двадцять п’ять, а він і досі не знає ціни грошам, бо для нього вони завжди наче падали з неба, як сніг. Ми віддалились, розсварилися, утратили зв’язок і спільну мову. Коли я сказав йому, що більше не даватиму грошей просто так, він образився і заявив, що я найгірший у світі батько.
– Не беріть близько до серця. Іноді у гніві люди говорять неприємні речі, хоча насправді так не думають.
– Я розумію, але слова деколи страшніші гострого леза.
– Це
