Поряд із ним перебувала жінка в пурпуровому гольфі, з темним волоссям, зібраним у вузол, таким маленьким носом, що його ще треба було пошукати, і майже непомітним підборіддям. Біля неї була худа чорношкіра жінка із завитим перманентом волоссям, убрана в білий блейзер із піднятим коміром поверх топа з бретелькою на шиї; біля вуха вона тримала довгу білу сигарету, якої, щоправда, ще не запалила. Її ліва долоня лежала на руці охайного чорношкірого чоловіка в бежевому костюмі-трійці, у товстих квадратних окулярах і з серйозним, відвертим поглядом. Поруч із ним був чоловік у білій сорочці та при чорній краватці під велюровим пуловером на застібці-блискавці. У його каштановому волоссі, укладеному феном і філірованому вздовж скронь, посередині виднівся проділ. Його зелені очі були грайливі, можливо дещо хтиві. Він обіймав однією рукою матір Рейчел, але вони всі обіймали одне одного й трималися вкупі. Елізабет Чайлдс сиділа в кінці, вдягнена у простору блузу в тонку смужку, на якій були розстебнуті три верхні ґудзики, виставляючи напоказ груди більше, ніж будь-коли за життя Рейчел. Її волосся, у беркширські роки незмінно коротко підстрижене, майже сягало її пліч і було профіліроване з боків відповідно до тодішньої моди. Але навіть попри характерні для того часу модні промахи, сила особистості її матері приваблювала сама собою. Вона дивилася з відстані у тридцять із лишком років так, ніби вже тоді, як знімали це фото, знала: колись обставини поставлять її доньку та чоловіка, за якого вона мало не вийшла заміж, саме в те становище, у якому вони перебували тепер. Вони вкотре шукали в її обличчі ключів до розуміння її душі. Але на знімках, як і в житті, ці ключі були малозрозумілі й нікчемні. Всміхалася вона найяскравіше з-поміж шістьох присутніх і єдина серед них не всміхалась очима. Вона всміхалася тому, що від неї цього очікували, а не тому, що їй цього хотілося. Ще більше справляло таке враження інше фото – вочевидь, зняте за кілька секунд до чи після постановочного кадру.
За кілька секунд після нього, зрозуміла Рейчел, бо на другому фото кінчик сигарети чорношкірої жінки світився свіжим червоним сяйвом. Її мати перестала всміхатися й саме поверталася назад, до барної стійки, дивлячись на пляшки праворуч від каси. Пляшки з віскі, з подивом зауважила Рейчел, а не з горілкою, як вона чекала б від матері. Її мати вже не всміхалася, та через це здавалася щасливішою. Її обличчя відзначалося напруженістю, яку Рейчел назвала б еротичною, якби воно було зосереджене на чомусь іншому, крім пляшок із віскі. Схоже, її матір спіймали у мріях, в очікуванні зустрічі з тим, із ким вона піде з цього бару чи зустрінеться опісля.
А може, вона просто позирала на пляшки з віскі й роздумувала, чим завтра снідатиме. Рейчел із неабияким соромом зрозуміла, що займається майже непростимими проєкціями, бо хоче знайти цінність у фотографіях, які її не мають.
– Це дурість.
Вона пішла по пляшку з вином, яку вони залишили на стільниці.
– Що в цьому дурного?
Джеремі поклав фотографії поруч.
– Мені здається, що ми шукаємо тут його.
– Ми шукаємо тут його.
– Це
