на ноги й підійшов до Рейчел. Став перед нею і зазирнув їй у вічі.
Дуже ввічливо, майже улесливо, попросив її покинути табір.
– Ви брешете, – лагідно пояснив він, – а люди через це тривожаться. Вони вам про це не кажуть, бо ми народ ґречний. Але ваша брехня дуже всіх засмучує. Сьогодні, – він підняв один палець, – ніхто не показуватиме свого засмучення. Сьогодні, – знову той палець, – є чималі шанси, що ви та ваша подружка не постраждаєте.
Двадцять хвилин по тому вони з Ґретою покинули табір, скориставшись єдиною можливістю виїхати разом зі шрі-ланкійцями. У їхньому центрі допомоги вона слізно просила їх і канадських миротворців, які проникнули на острів зі свого корабля.
Ніхто не зрозумів, чому вона така наполеглива. Навіть не здогадався. Зникло двійко дівчат? Тут? Та за останніми підрахунками, їх зникло кілька тисяч, і це число тільки зростатиме.
– Вони не зникли, – сказав їй один із канадців. – Вони мертві. Ви це знаєте. Вибачте, але такі справи. А на пошуки їхніх тіл ні в кого нема ні часу, ні ресурсів. – Він окинув поглядом своїх супутників і кількох шрі-ланкійців, що сиділи в наметі. Усі ствердно закивали. – Принаймні в нас нема.
Наступного дня Рейчел і Ґрета подалися до Жакмеля. Три тижні по тому вони повернулися до Порт-о-Пренса. На той час Рейчел уже починала день із чотирьох таблеток підпільного атівану[9] й чарки рому. Ґрета, як вона підозрювала, повернулася до звички вживати героїн, про яку вона розповіла Рейчел у перший їхній вечір у Леоґані.
Урешті їх повідомили, що настав час їхати додому. Коли Рейчел запротестувала, її редактор із репортажів заявив по скайпу, що її матеріали стали надто різкими, надто одноманітними, а ще в них з’явилася недоречна розпачлива нотка.
– Нашим глядачам потрібна надія, – сказав редактор.
– Гаїтянам потрібна вода, – відповіла Рейчел.
– Вона знову за своє, – сказав редактор комусь поза кадром.
– Дайте нам ще кілька тижнів.
– Рейчел, – мовив він. – Рейчел. У тебе нікудишній вигляд. І я зараз не тільки про твоє волосся. Ти схожа на скелет. Ми закругляємося.
– Всім байдуже, – сказала Рейчел.
– Нам не було байдуже, – різко відповів редактор. – США, блін, шле на цей острів понад півтора мільярда доларів. А наша мережа показала його в усій красі. Чого ще тобі треба?
Тут затуманена атіваном Рейчел подумала: «Бога».
«Мені треба того Бога з великої літери “Б”, який, за словами телепроповідників, змітає торнадо з їхнього шляху. Того, що лікує рак і артрит у вірних, того Бога, якому професіональні спортсмени дякують за інтерес до результатів Супербоулу, Кубку світу чи гоумрану у вісімдесят сьомому матчі зі ста шістдесяти двох, які за цей рік відіграли “Ред сокс”». Їй було потрібно, щоб той діяльний Бог, який встряє в людські справи, сягнув із небес, очистив гаїтянські запаси
Атіван – транквілізатор, в Україні відомий як лоразепам.
