не відпускаю.
– Тебе ж випробують чимось серйозним. Чимось, що матиме національний масштаб.
– Наприклад?
– Ураганом, масовим убивством, не знаю, смертю знаменитості.
– І як же ми житимемо далі, – замислилася вона вголос, – коли Вупі піде у засвіти?
– Буде важко, – погодився він, – але вона б хотіла, щоб ми поводилися відважно.
Вона захихотіла, а Себастьян пригорнувся до неї на дивані й поцілував її збоку в шию.
– Ось ми, мала, я і ти. З’єднані збоку. Куди я, туди й ти. Куди ти, туди і я.
– Знаю. Справді.
– Гадаю, було б круто жити на Мангеттені.
– У якому районі? – спитала вона.
– У Верхньому Вест-Сайді, – сказав він.
– У Гарлемі, – сказала вона одночасно з ним.
Вони обернули це на жарт, бо гадали, що саме так треба чинити, коли у шлюбі суто теоретично виявляються докорінні відмінності.
За осінь Джеремі Джеймсові стало значно краще. Він згадав, хто така Рейчел, хоч і не згадав, що сказав санітарові, і, схоже, радше терпів її присутність, аніж потребував її. Знання про рух люміністів і Колума Джаспера Вітстоуна в нього здебільшого збереглися, та були невпорядковані, а його загальні уявлення про хронологію були хибні, тож зникнення Вітстоуна 1863 року, на його думку, прямо передувало першій подорожі Джеремі до Нормандії 1977 року, коли він був аспірантом. Він думав, що Рейчел молодша за Шарлотту, і часом не міг зрозуміти, як Тео може так багато пропускати старшу школу, відвідуючи його.
«Він узагалі не старається, – скаржився він Рейчел. – Я не хочу, щоб він користувався моєю хворобою як приводом старатися ще менше».
У листопаді Джеремі повернувся до будинку на Ґорем-лейн, де його доглядала хоспісна медсестра. Він став фізично сильнішим. Його мовлення набуло чіткості. Зате розум до нього ніяк не повертався.
– Не можу цього збагнути, – якось сказав він. Морін і Рейчел були в одній із ним кімнаті, і він невпевнено їм усміхнувся. – Я неначе у прекрасній бібліотеці, та жодна книжка в ній не має назви.
Наприкінці грудня 2009 року Рейчел двічі помітила, як він менш ніж за десять хвилин від початку її відвідин поглянув на свій наручний годинник. Вона не могла ставити це йому на карб. Без можливості обговорювати їхні спільні детективні історії (він мав відшукати докази того, що Колум Джаспер Вітстоун перетинався з Клодом Моне, вона – відшукати свого батька, а вони обоє – зрозуміти Елізабет Чайлдс) вони майже не мали про що розмовляти. Жодних спільних амбіцій, жодної спільної історії.
Вона пообіцяла залишатися на зв’язку.
Вийшовши з його будинку, Рейчел пройшла вимощеною плитами доріжкою до своєї автівки й знову відчула, що його втрачає. А ще відчула давню підозру, що життя, судячи з її теперішнього досвіду, – це низка розлук. Персонажі проходять сценою, одні залишаються на довше, ніж інші, та всі вони рано чи пізно йдуть геть.
Діставшись автівки, вона
