дістав із холодильника пластикову пляшку з водою та приклав її до скроні. Заплющив очі.
– Гадаю, ти маєш потрібні контакти, знаєш тамтешні звичаї.
– Гаїті. Мене посилають назад на Гаїті?
Він розплющив очі, не припиняючи масажувати скроню пляшкою.
– Ага, на Гаїті.
Хоча він так цього й не сказав, Рейчел знала: він уважає, що Гаїті винна в занепаді її кар’єри. А занепад її кар’єри він уважав причиною застою у власній кар’єрі. Тож у його вустах слово «Гаїті» прозвучало як непристойне.
– Коли?
У ній зануртувала кров. Вона не спала всю ніч, але тепер геть не хотіла спати.
– Клей сказав, щонайпізніше завтра. Чи мушу я тобі нагадати, що тут ти не можеш облажатися?
Рейчел відчула, як у неї витягнулось обличчя.
– Це в тебе таке напутнє слово?
– Це – те, чим це є, – утомлено сказав він.
Вона могла сказати багато чого, та все це призвело б до суперечки, а сперечатися вона тепер не хотіла. Тому Рейчел спробувала сказати:
– Я за тобою сумуватиму.
Їй не терпілося сісти в літак.
– Я теж, – озвався він, втупившись у холодильник.
7. Ви мене бачили?
На Гаїті чекали та сама спека, зруйновані будівлі та зморений відчай. Ті самі ошелешені вирази на більшості облич. Ті обличчя, що не виражали ошелешення, виражали лють. А якщо не лють, то голод і страх. Але здебільшого вони виражали ошелешення. Ці обличчя, що перенесли багато страждань, неначе питали: чи мусимо ми змиритися з тим, що маємо просто страждати?
Прямуючи на роботу над своїм першим матеріалом, на зустріч із командою перед лікарнею Шоскаль у густозаселених нетрях Сіте-Солей, Рейчел ішла такими бідними вулицями, що новачкові не вдалося б знайти розбіжностей між цим районом до землетрусу й після землетрусу. До поламаних ліхтарних стовпів, опор безсилих ліній електропередач і низьких стін уздовж вулиць були приліплені фотографії. Подекуди то були знімки загиблих, але передусім там були зображені зниклі люди. Під більшістю фото було написано запитання чи прохання:
Èske ou te wèm?
«Ви мене бачили?»
Вона їх не бачила. А може, і бачила колись. Може, обличчя чоловіка середнього віку, якого вона проминула, завертаючи за ріг, належало одному з трупів, які вона побачила в церкві, що обвалилася, чи на лікарняній автостоянці. Хай там як, він зник. І більше не повернеться, вона була в цьому досить упевнена.
Рейчел піднялася на вершину невеличкого пагорбка, і перед нею розкинулося все гетто, розсип хиж зі сталі та шлакоблоків, випалених сонцем до чорно-білого кольору. Повз неї проїхав хлопчина на забрьоханому велосипеді. Судячи з вигляду, хлопчині було років одинадцять, щонайбільше дванадцять, а на спині в нього було закріплено автоматичну гвинтівку. Коли він озирнувся через плече на Рейчел, вона нагадала собі, що це – територія банд. Тут на кожному кроці всім заправляли
