дарма так рветься дізнатися про смерть тої проклятої старої, – підняв палець Василь, наче професор на лекції.
– Ти ба, наче й не виходив із розмови, – хихотнув Андрій.
Жінка лише обурено поглянула на нього, а потім перевела погляд на п’яницю. Василева рука вже опустилася, а очі закотилися, він знову поринав у сон, але продовжував бурмотіти:
– Якщо вбивця знав, скільки бабла й землі нагребла собі баба Тоня, коли розпадався Союз… Та всі знають, що в неї грошей більше, ніж у Кучерових… гик… єдине питання: чи довго жити її єдиній спадкоємиці… шкода Танечку… гик…
Навіть Андрій ошелешено завмер. Вероніка відчула, як її почало трусити від цих слів. Думка, яку вона гнала від себе ці кілька днів, щойно вилетіла з прокуреного й пропитого рота п’яниці. А найстрашніше було те, що жінка знала, що цей здогад правильний.
Розділ 12
У день поховання Антоніни Долі сонце раптом згадало, що воно дає тепло, тому щедро заливало вулицю Садову яскравим промінням. Люди не дуже раділи такому сонячному працелюбству напередодні Нового року. Із дахів капало, сніг змішався із землею і перетворився на брудну чвакотню, лід, не встигши розтанути, зверху вкрився тонким шаром води, від чого слизота стала ще небезпечнішою.
Вероніка, як завжди поспіхом, вибігала з дому. Вона прагнула ще позбутися деяких дрібних клопотів, пов’язаних із поминальною церемонією, які взяла на себе, аби допомогти подрузі. Але щойно жінка торкнулася дверної ручки, як щось м’яко потягнуло її за штанину. Вероніка обернулась і побачила Носика, який учепився зубами в джинси і спрямував на неї повний суму погляд.
– А ти молодець, – усміхнулася Вероніка й погладила цуценя, – навряд чи хтось зміг би піти від таких благальних оченят.
Жінка швидко повернулася на кухню, насипала цуцикові поїсти і, скориставшись моментом, доки песик був зайнятий своїм харчем, таки вислизнула з дому.
На вулиці вона наткнулася на Андрія, що цілеспрямовано йшов у її двір.
– Із самого ранку ти! – не стрималася Вероніка.
– Справді я!
– Я дуже поспішаю, чого ти хочеш?
– Он чого я хочу! – чоловік тицьнув пальцем на свій двір.
– Ти хочеш піти додому й дати мені спокій?
– Я хочу, щоб у мене нарешті знову з’явилися ворота.
– Що, просто зараз?! – жінка повільно відходила в бік Тетяниного будинку.
– Коли? – Андрій попрямував за нею.
– Не сьогодні. Мені треба допомогти Тані й…
– Мене це повинно хвилювати?
– Ти нестерпний! Гаразд, повернуся з поминок і перекину тобі гроші через «Приват24». І за матеріали, і за ремонт. Може, тоді ти відчепишся від мене.
– От як перекинеш, тоді й побачимо…
У Таниній оселі Вероніка щосили намагалася не заглибитись у вир смутку й печалі. Тетяні було дуже тяжко, але поруч із нею, окрім Вероніки, із самого ранку була Лідія Степанівна. Старенька весь час підтримувала Таню, щось тихо їй говорила. Вероніка навіть подумала, що бабці краще вдається втішати подругу,
