спинилася, нахилила вбік голову, оглядаючи Софію.
– Так, – цмокнула язиком вона, – у такому лахмітті ти справді як Попелюшка, але без балу.
Соня похнюпилася.
– Я пожартувала! – усміхнулася Вероніка. – Насправді я вважаю тебе красивою дівчиною. До речі, ти знаєш, якою рідкістю є справжнє, нефарбоване біляве волосся, та ще й такого відтінку, як у тебе?
Дівчина похитала головою.
Вероніка на мить замислилася.
– Дуже великою рідкістю! – врешті випалила вона.
– Ви все це вигадуєте, – засміялася Софія.
– Не віриш мені, відкриймо «Вікіпедію», – Вероніка дістала з кишені смартфон.
– Не треба, – ще більше зареготала Софія, – я вам вірю.
– Отак би й відразу! Треба слухати старших, – теж засміялася Вероніка, а трохи заспокоївшись, додала: – ти дуже вродлива дівчина. Прийдеш додому, покинь свій суп і трохи виділи часу для себе. Тоді сама побачиш, яка ти прекрасна. А щодо розуму. Ми з тобою спілкуємося із часу мого переїзду й завжди знаходили теми для розмов. Хоч раз згадай, щоб ми говорили про борщі чи прибирання! Жодного разу не було! А про що це свідчить? Про те, що ти багато знаєш і поза своїми каструлями.
Софія скривилась і відвернулася.
– Ну що ти, Соню! – Вероніка обережно обійняла дівчину, дозволяючи виплакатися в себе на плечі.
– Може, тобі варто з’їздити й перепочити від усіх проблем? Є в тебе якесь улюблене місце? Може, Кирилівка чи Бердянськ? Зараз, звісно, не курортний сезон, але прогулятися біля моря завжди корисно.
– Є, – схлипнула Соня, – в Антона є мисливський будиночок. То моє найулюбленіше місце на світі.
– Клас! То, може, візьми свого Антона і їдьте? Або сама туди якось зганяй.
– Добре, – шморгнула носом Софія і всміхнулася.
Вероніка, повернувшись додому, ледь не збила у вітальні Тетяну, яка поспіхом одягалася.
– Вероніко, чому ти мене не розбудила?
– І тобі доброго ранку! – спробувала усміхнутися жінка. – Вирішила не турбувати, бо сьогодні в тебе й так тяжкий день.
– Дякую, не знаю, що б я без тебе робила.
«Ось вона, Таня, – промайнуло в голові у Вероніки, – її злість і роздратування минають після однієї лише приємної фрази».
– То що, поснідаєш? Я приготувала кус-кус, – запропонувала вона.
– Ні, дякую, – Тетяна заходилася одягати теплі зимові колготи з начосом, – мені слід іти додому. Скоро привезуть тіло… – вона затнулася.
Вероніка побачила, що подруга щосили стримується, аби не заплакати, тому просто міцно обійняла її. Таня таки стримала сльози, але дрібно затремтіла, ніби перебувала не в теплій оселі, а там, на морозі.
– Я піду з тобою, – промовила Вероніка.
Заперечень не було. За двадцять хвилин жінки брели не розчищеним від снігу двором покійної баби Тоні. Але не встигли зайти до хати, як біля воріт загальмував автомобіль. Вероніка впізнала Антона, що виходив із салону.
