і порозкидав: сміття, їжу, спеції.
– Бачу, ти тут часу не гаяв, – звернулася до цуценяти. – Ну і що мені з тобою тепер робити?
Жінка провела рукою по шерсті: де-не-де вона позлипалася, Вероніка навіть угледіла кількох бліх.
– Найперше – помити! – відповіла вона на своє ж запитання.
Щеня пискляво гавкнуло й лизнуло її обличчя. Вероніка засміялася, пригорнула його до себе. Цуценя підняло голову й дивилося на неї розумними, повними грайливих іскорок очима.
Раптом жінка відчула, як тепла пляма розповзається по грудях і животі. Ні, це був не прилив любові, а струмінь сечі, що виливався з песика.
– Ні, ні, ні, – Вероніка побігла з будинку, несучи перед собою цуцика, який не переставав пісяти.
– Ось тут треба це робити! – скомандувала жінка, коли винесла цуценя за поріг. Песик лише весело махнув хвостом і заскочив назад до будинку.
– Зрозуміла, – промимрила Вероніка, – пісяти не хочеться. Ну звісно, усе ж на мені.
Жінка вчасно встигла помітити, що її хвіртка відчиняється. Вона заскочила на веранду й накинула на себе куртку, аби прикрити обпісяну собакою піжаму.
Коли Вероніка знову вийшла надвір, гість був уже майже на порозі. Її сусід досить хвацько минав кучугури й наближався із широкою усмішкою.
– Привіт, – мовив він, наблизившись.
– Привіт, Тарасе, – відповіла Вероніка.
Песику, вочевидь, набридло чекати на свою хазяйку в домі, тому він повернувся на ґанок. Побачивши незнайомця, цуценя розсерджено загарчало. Спробувало навіть стати в бійцівську позу, але лапка зісковзнула на заледенілих кахлях, і цуцик бемкнувся носиком. Куди й ділася його хоробрість – цуценя сховалося за ногу Вероніки.
– Що це ще за бродяга? – запитав чоловік.
– Схоже, це мій новий співмешканець, – засміялася жінка, – а головне – про те, що мешкатиме тут, вирішив він, а не я.
– Цікава істотка, – усміхнувся Тарас.
Вероніка раптом піймала себе на думці, що це усмішка чоловіка, який уміє зваблювати жінок, тому поспіхом відвернулася.
– Я чув, що сталося вчора, – продовжив тим часом чоловік. – Якщо потрібна моя допомога, звертайся.
– Та що мені буде? – Вероніка взяла цуцика на руки, помітивши, що той почав тремтіти від холоду. Але вже врахувала попередній досвід і повернула його пісяльним апаратом вбік. – Кого шкода, то це Таню. Тепер, вважай, у неї нікого не лишилося.
– Так, усі знають, що в них із братом кепські стосунки.
– Я пам’ятаю Антона з дитинства й сумніваюся, що з кимось у нього можуть бути нормальні стосунки.
– Ти, як завжди, маєш рацію, – розвів руками Тарас.
Цуценя, побачивши різкий рух, знову загарчало.
– Ти диви яке! Ти дійсно вирішила його залишити?
– Мій колишній терпіти не міг собак, котів і взагалі все живе. Тому, вважаю, зараз саме час нарешті робити так, як хочу я.
– Твій
