Тоню?
– Ага. Ну все, бувай. Удома поговоримо.
Олеся на мить замислилась, але врешті махнула рукою і продовжила гортати новинну стрічку.
Мирослав припаркував свій «опель» неподалік від патрульного автомобіля «Пріус» з увімкненими проблисковими маячками. Закутав навколо шиї шарф і вийшов з авто. Коли опинився на вулиці, зрозумів, що шарф не порятує при такій хурделиці. Хлопець потер пальці, які першими відчули егоїстичність і злість погоди цього вечора, підняв комір пальта і зайшов у двір.
Мимохідь оглянув територію. Працівники поліції активно снували туди-сюди: хтось фотографував тіло і збирав докази, хтось опитував свідків, а хтось просто стояв, удаючи, що працює.
– Добрий вечір. Прокурор Богданівської прокуратури Мирослав Шевченко, – представився він одному з колег.
– О, вечір добрий, якщо він добрий, – відповів той. – Я – слідчий, Михайло Лірник.
– Що тут за біда?
– Коротше, жінка не впоралася з керуванням і в’їхала на «таврюсі» в паркан сусіда. Той на неї розкричався, що вона рознесла йому ворота. І все б нічого, якби біля ґанку вони не зайшли труп бабці, яку відразу ж упізнали, – слідчий заглянув у свій записник, – Доля Антоніна Йосипівна, 67 років. Мешкала на цій вулиці, за п’ять хат звідси. Ножове поранення.
– Цікаво, – протягнув Мирослав.
– Та я б сказав «жорстоко».
– Та ні, цікаво те, що в цьому домі не жив ніхто вже кілька років.
– Он той чувак, – співрозмовник махнув у бік статного смаглявого чоловіка, що давав свідчення одному з поліцейських. Він мав досить молодий вигляд, хоч за віком годився Мирославові в батьки. – Злий Андрій Миколайович, 45 років. Офіційно не працює. Сьогодні ввечері саме повернувся із заробітків у США.
– Дякую, – Мирослав, оминаючи кучугури снігу, попрямував до Андрія.
– … і тоді я повертаюся, – хлопець підійшов саме тоді, коли Злий розповідав про свої вечірні пригоди. Чоловік так активно жестикулював руками, що ледь не зачепив Мирослава, – а повз проносяться мої ворота на її бампері. А тоді ми знайшли труп. Як його тими воротами тільки не придавило?
– Та, Господи Боже, відшкодую я тобі ті ворота, – утрутилася в розмову жінка. Прокурор відразу впізнав одну зі своїх сусідок, Вероніку Андріївну Кіт. Як і їхнє подружжя, Вероніка переїхала в Богданівку нещодавно.
– Які ж тільки бувають дріб’язкові люди, – продовжувала обурюватися жінка.
– Вибачте, що встряю, але у вас є ще якась інформація про труп? – запитав полісмен.
– Ні! – одночасно відповіли Вероніка та Андрій.
– Ну, тоді в мене все.
– А мені б хотілося ще запитати, – подав голос прокурор, – чому ви вирішили повернутися саме зараз?
– А це ще хто? – насупився Андрій.
– Це Мирослав, він прокурор, – мовила Вероніка так, ніби прийшов її спаситель.
– Якийсь у вас тон неприємний, пане прокуроре, – процідив крізь зуби Злий.
Мирослав за кілька років на своїй невдячній посаді вже не раз стикався
