align="center">Розділ 6
Тетяна Доля поспішала додому. Була впевнена: мати вже дратується, що її так довго немає з роботи.
Коли розлючений вітер жбурнув Тані в обличчя жменю холодного снігу, вона вкотре пошкодувала, що не погодилася на пропозицію Вероніки підвезти її додому. Тетяна ще хотіла сьогодні закінчити із журналами, тому, коли подруга запропонувала підкинути її, відмовилася. Але тепер розуміла, що журнали можна було заповнити й завтра. Очевидно, щось інше завадило Тетяні сісти з подругою в авто.
Заздрощі. Хоча Таня і відганяла від себе цю думку.
Насправді Тетяна Доля теж мала водійське посвідчення. Вони з Веронікою навчалися разом, тому й права отримували одночасно. Жінка завжди тішила себе тим, що предмети їй давалися легше, ніж подрузі, та й практику керування автомобілем вона склала з першої спроби, а не з третьої, як Вероніка.
Тетяна добре пам’ятала той день, коли вона, переповнена емоціями, примчала додому й відразу вмостилася за кермо батькових «жигулів». Вона увімкнула передачу й повільно стала виїжджати з двору, коли із дверей будинку вискочила мати. Вираз обличчя в неї був такий, ніби донька зібралася стрибати з дев’ятиповерхового будинку. Видно, вибігла просто з кухні, бо в руках тримала залізний ополоник.
– Ти що робиш?! – замахала вона ним.
Таня натиснула на гальма, а потім і зовсім заглушила мотор.
– Мамо, я отримала водійське посвідчення, – вирішила поділитися радістю Тетяна.
– Молодець! А тепер вилазь звідти.
– Тобто? Мамо, ти що, за мене хвилюєшся? Не варто. Інструктор сказав, що я найкраща з учениць за весь час його викладання…
– Твій інструктор – баран. Наплів тобі всілякої чортівні. Ти знаєш, як за кермом небезпечно? Зіб’єш когось або сама, не дай Боже, уб’єшся. Вилазь! Потім якось…
«Потім якось» так і не настало. То була перша й остання спроба Тетяни побувати за кермом. Кожне наступне Танине намагання виїхати кудись на авто завершувалося суперечкою або скандалом. Урешті жінка здалася, переконавши себе, що материні нерви важливіші за її кермування.
Тетяні тільки складно було переконувати себе, що вона не заздрить Вероніці. Бо її подруга, спершу недбала за кермом, із кожним роком ставала дедалі впевненішим водієм, змінювала автомобілі й не боялася експериментувати.
Жінка струснула із себе спогади двадцятирічної давнини, коли звернула на рідну вулицю. Втретє поглянула на телефон і втретє переконалася, що батарея сіла й екран мовчить. Вона автоматично запхала мобільний до кишені куртки. Носити телефон у сумочці було б, звісно, зручніше, але жінка переживала, що тоді не почує дзвінка. А мати завжди дуже сердилась і хвилювалася, коли Таня не брала слухавки.
Тетяна поспішала та йшла з опущеною головою, щоб вітер не задував в обличчя снігу, тому не звернула жодної уваги на зміни у дворі Андрія Злого. Вона нарешті добігла до свого двору, коли помітила біля воріт чиюсь постать. Жінка зойкнула й відсахнулася.
– Таню,
