й ледь стрималася, аби не здригнутися.
Тим часом чоловік повільно мовив:
– Ти здивуєшся, але я пропонував…
– Ти пропонував провести кремацію! – розсердилася Таня.
– А ти проти, бо…? – насмішкувато кинув чоловік.
– Ти знаєш, що мати цього не хотіла! Вона все життя називала людей, які дозволяли кремацію, ідіотами. Ти це робиш, аби допекти їй і після смерті.
– Яка ж ти дурненька, – тепер вираз обличчя Антона демонстрував зверхність, а з його тону скидалося, що він розмовляє з розумово відсталою людиною.
– Досить, – раптом утомлено промовила Таня, – мені набридла ця розмова. Через десять хвилин занесеш тіло матері до хати, я все приготую.
Тетяна побрела до будинку. Вероніка й Антон обмінялися неприязними поглядами. Жінка побігла допомагати подрузі, а чоловік продовжив возитися з воротами.
Розділ 10
Мирослав Шевченко швидко перебирав папери на робочому столі. На відміну від своїх колег, хлопець полюбляв порядок, і знайти відповідний документ було нескладно. Але зараз думки прокурора літали не навколо робочих справ, тому пошуки затягнулися.
Коли до кабінету постукали, Мирослав нарешті повернувся думками на робоче місце.
– Так, увійдіть! – відповів він, а за мить виявив у себе під рукою документ, який шукав.
– Мирославчику, здрастуй! – увійшла жінка похилого віку.
Лице її вже давно було побите зморшками, до того ж вона покульгувала на одну ногу. Але в поставі й поведінці все ще можна було прочитати інтелігенцію минулого століття. Її сиве волосся було обережно зачесане в пучок. Зуби доглянуті й досі білі. Очі живі. Одягнута була бабуся у старомодне, але охайне пальто з накинутою поверх червоною хусткою. Мирослав упізнав одну із сусідок.
– Доброго дня, Лідіє Степанівно. – Хлопець устав і відставив старенькій стілець. Чомусь поведінка цієї жінки завжди викликала в нього бажання теж згадати про своє виховання. – Чим я можу вам допомогти?
– Я не буду ходити околяса. У мене є деяка інформація щодо вбивці Антоніни.
– Слухаю.
– Скажу відразу, що ви відпустили Ваську дарма. За день до того, як Тоню вбили, я чула, що вони сварилися. Василь купував у Антоніни алкоголь, і часто в борг. Борів, ясна річ, не повертав, бо де в бідного бублик…
Мирослав подумки всміхнувся старечому вислову, але продовжив уважно слухати.
– А того дня, – вела далі Лідія Степанівна, – видно, Антоніна відмовила Василеві в алкоголі. І він почав кричати всіляку гидоту, що аж вуха в’янули.
– Дякую за інформацію. Ми її обов’язково опрацюємо. – Мирослав раптом згадав, що контроль на документі, який він шукав, стоїть до дванадцятої години цього дня.
– То мені треба щось записати?
– А, так, звісно, – відповів хлопець і дав бабусі папірець і ручку.
Пояснювати старенькій, що Василя Іващенка вчора цілий день бачили в місцевому барі, він не став,
