ніколи не «тикаю», це важливо для мене – «ви» задає дистанцію, ось я, доросла, освічена, благополучна, а ось це – хлопчик із темними віспинками на щоках у тих місцях, які не приховує біла маска, але тоді я знала точно, що мушу говорити саме так.
– Послухай, – кажу я, – розумієш, там моя мама, мама у мене там, вона сама, вона здорова, у тебе є мама, ти її любиш, ну пусти нас, будь ласка, ніхто не помітить, ну, хочеш, я сама проїду, а він мене тут почекає, у мене дитина вдома, я точно повернуся, обіцяю тобі, я поїду сама й повернуся за годину, пусти мене.
У його очах з’явилася непевність, я помітила її та приготувалася сказати щось іще, але тут за його спиною з’явився ще один, у такій само масці й із таким само автоматом на плечі:
– Семьонов, що в тебе тут?
І я, намагаючись дивитися в очі то одному, то іншому, поки вони не глянули один на одного, заговорила швидко, щоб не дати їм змоги отямитися:
– Хлопці, пропустіть мене, будь ласка, мені треба маму забрати, мама там залишилася, мій чоловік із вами тут почекає, я за годину повернуся, можете навіть у своє авто його не садити. Сергію, ти тепло вдягнений, еге ж? Ти погуляєш тут годину? Я швидко.
І той, який був старшим, раптом вийшов наперед, відтіснивши молоденького Семьонова з недопаленою цигаркою в руці, і сказав голосно, майже крикнув:
– Не прийнято, сказано вам. Ніби це я придумав. Розвертайтеся швидко, у мене наказ, ідіть в автівку.
Він махнув автоматом, і в його жесті знову не було жодної погрози, але я не встигла сказати нічого більше, тому що молоденький Семьонов, із жалем викинувши собі під ноги недопалок, мовив майже жалісно:
– Навколо Кільцевої натягнули колючку, там ще один кордон, навіть якби ми вас пустили, там не проїдете.
– Ходімо, мала, ходімо, нас не пропустять, нічого не вийде, – сказав Сергій, узяв мене за руку й майже силоміць повів до автівки. – Спасибі, мужики, я зрозумів, – казав він і тягнув мене за собою.
Я знала, що сперечатися марно, та все ще думала, що б такого їм сказати, щоб вони мене пропустили, і нічого – нічого не спало мені на думку, і коли ми сіли в автівку, Сергій знову чомусь відкрив і закрив бардачок і, перш ніж рушити, сказав мені:
– Це вже не міліція і не ДПС. Ти подивися на форму, Анько, це регулярні війська.
І поки він розвертав автівку, поки під колесами хрускотіла сніжна колія, я взяла до рук телефон і набрала мамин номер – перший на літеру «М», «мама», вона взяла слухавку після першого ж гудка й закричала:
– Алло, Аню, алло, що у вас там коїться?
А я сказала – майже спокійно:
– Матусю, нічого не вдалося, треба почекати, мамо, ми щось придумаємо.
Якийсь час вона не говорила нічого, чутно було тільки її дихання – так чітко, немов вона сиділа поруч зі мною, у автівці. Потім вона сказала:
– Ну звісно, маленька.
– Я зателефоную тобі пізніше, увечері, гаразд?
Я скинула виклик і заходилася
