відсахнулась і швидко замотала головою, не промовляючи жодного слова. Він відійшов, стенувши плечима.
Мені знову дуже захотілося курити – чомусь це бажання завжди стає особливо гострим саме на заправках. Із незапаленою цигаркою в руці я пішла до узбіччя, де все ще стояв перший автоматник. Коли я підійшла, він чиркнув сірником і дав мені прикурити, прикриваючи вогник від вітру в долонях. Маску довелося зсунути під підборіддя, і я дуже сподівалася, що Іра цього не побачить. Якийсь час ми мовчки диміли, дивлячись на безлюдне шосе, а потім він запитав:
– Ну як там Москва? Карантин не зняли ще?
Я відразу зрозуміла, що зараз збрешу цій людині, яка ще нічого не знає про загибель міста, про кордони, які розбіглися, і не уявляє, на що неминуче перетвориться ця тиха дорога найближчими днями. Збрешу, тому що за спиною в мене – три наші розкриті, беззахисні автівки, тому що Марина у своєму білому швейцарському лижному костюмі понесла дівчинку в кабінку за рогом, а ці озброєні люди щойно, можливо, обміняли свій останній шанс на порятунок на купку непотрібних папірців, які їм, імовірно, уже не знадобляться. Хвиля, подумала я, стенувши плечима, – якомога більш байдуже:
– Та ні, начебто не зняли. Ми зі Звенигорода їдемо.
Голови він не повернув і, далі дивлячись на дорогу, поставив ще одне запитання:
– А куди їдете, якщо не таємниця? Таким караваном…
– Аню! – голосно крикнув Сергій. – Ну де ти там? Їдьмо, усе готово!
Я з полегкістю кинула недопалок собі під ноги і, не кажучи більше жодного слова й не оглядаючись на чоловіка, який залишився на узбіччі, квапливо попрямувала до автівки, тому що відповіді на це його запитання в мене не було.
У салоні «Вітари» стало значно тісніше: частина речей із багажника перекочувала на заднє сидіння, затиснувши Мишка в кутку, але настрій був бадьорим. З полегкістю звільнившись від зеленої маски, тато Боря радісно заявив мені:
– Тепер щонайменше на пів дороги пального вистачить, якщо не більше. Ох, як вдало ми заїхали. Хоча Льоню добряче розкуркулили. Знала б ти, за скільки вони нам бензин продали. Кризові ціни, хай їм грець! Ну ж бо, Аню, хлопці вже рушили, прилаштовуйся у хвіст, доїдемо до Твері, а там я тебе зміню – комусь із нас треба поспати.
Решта автівок справді вже виїжджали на шосе. У люстерко заднього огляду я побачила, як один з охоронців, які залишилися біля мікроавтобуса, підняв руку й помахав нам услід. Чоловік, який стояв біля узбіччя, відступив, пропускаючи нас, спіймав мій погляд і ледь помітно усміхнувся. Порівнявшись із ним, я на мить пригальмувала, опустила скло, глянула просто в його усмішку та сказала швидко:
– Немає більше Москви. Не чекайте завтрашнього дня – забирайте все, що залишилося, і їдьте звідси подалі, чуєш?
Усмішка на його обличчі ще не зникла, але в очах з’явився якийсь новий вираз, і тоді я натиснула на газ і, вже вирулювавши на дорогу, о�
