вони навіть у кризу, – люто мовив тато та сплюнув на асфальт крізь відчинене вікно, – криза у них. Козли. Ви послухайте тільки – криза. – Він смачно, соковито вилаявся й одразу ж, озирнувшись, вибачився: – Даруйте, діти, забув про вас на мить.
– Нічого, – відповів Мишко із захопленням.
Рація знову засичала, і пролунав голос Іри – вона чомусь звернулася саме до мене:
– Аню, у пакеті з бутербродами, який у вас на задньому сидінні, лежать маски. Їх треба надіти, без них із автівки виходити не можна. Льоні скажіть теж.
– Та годі, Іро, – відповів їй тато, – там людей небагато, на вигляд нормальні. Ми їх лише злякаємо своїми масками.
Чути було, як Сергій роздратовано сказав: «Іро, ну маски навіщо зараз?», і вона одразу, без жодного переходу, закричала:
– Тому що треба надіти маски! Ти чуєш? Треба! Ви не розумієте, ви нічого не бачили!..
Я перехопила у тата мікрофон і сказала:
– Я зрозуміла, Іро, ми надінемо зараз, я скажу Льоні, – й обернулася до Мишка: – Дай мені пакет із бутербродами.
Коли всі вже були в масках – тато, стиха лаючись, останнім натягнув на обличчя блідо-зелений щільний прямокутник, – ми повільно рушили до заправки. Охоронець, який курив на узбіччі й уже певний час спостерігав за нами, викинув цигарку та зробив кілька кроків до нас, поклавши руки на автомат, що висів на грудях. Порівнявшись із ним, Сергій зупинився й опустив віконце. У тихому морозному повітрі було виразно чутно, як він каже:
– Вечір добрий, нам би заправитися.
– Будь ласка, проїжджайте, – відповів охоронець. Сергієва маска його, вочевидь, не здивувала, але до автівки він не наблизився, навіть відступив на крок. – Із автівки виходить тільки водій. До каси підходимо по одному. Пальне ще є, усе гаразд.
– А є ліміт якийсь? – запитав Сергій, не поспішаючи заїжджати.
– Немає черги – немає ліміту, – сказав охоронець офіційно, а потім усміхнувся й додав уже нормальним голосом: – Москвичі? Хлопці, каністри не потрібні порожні? Раджу заправитися про запас. Бензовози два дні вже не приходили – ми тут до завтрашнього вечора, розпродуємо залишки, а потім згортаємося, мабуть.
– Потрібні каністри, – подав голос Льоня. Він теж опустив віконце і, як і всі ми, прислухався до розмов.
– Коли заплатите за пальне, підходьте до автобуса, – відповів охоронець, – півтори тисячі за каністру.
– За порожню? – охнув тато, подавшись до мого вікна та придавивши мене плечем. – Та це грабунок!
Охоронець обернувся до нас і примружився:
– Грабунок, дядьку, – тут він припинив усміхатися, – це якби ми тебе зараз вивели в поле й застрелили, а автівку твою блискучу забрали. Ти пошукай на околиці заправку, яка працює, – хоч одну знайдеш? То потрібні вам каністри чи ні?
– Нормально, Андріїчу, не сперечайся, – сказав Льоня
