а відтак підходив до мене на балконі, коли я закурювала сигарету, і питав: «Ну як, усе добре у вас?»; для тих, хто чекав від нас одкровень і скарг, тому що повинні ж вони бути – одкровення й скарги; а ще це слово потрібне було нам самим, тому що жінка, яка сиділа на задньому сидінні його автівки, завжди виголошувала значно більше слів, коли була незадоволена. Я знаю, він розповідав мені, і я ладна була б віддати праву руку, тільки щоб не стати на неї схожою, і тому щоразу, коли мені бракувало повітря серед людей, які мене не любили, я казала: «Милий, може, поїдемо додому?» – лише один раз, і всміхалася, і голос мій звучав ніжно. І тоді він дивився мені в обличчя – уважно – і відразу ж підводився, і ми їхали; дякую, милий, ти так добре мене знаєш.
Льоніна автівка ззаду мала геть нецікавий вигляд: дівчинка, зафіксована в дитячому сидінні, була нерухома й не могла обернутися. Насправді крізь тоноване скло нічого не було видно, і я змогла нарешті роззирнутися довкола. Ми проминули першу смугу лісу, що відокремлював наше село від інших, які світлими електричними плямами розсипалися в зимовій темряві так густо, що нещодавно чорне, непрозоре повітря, яке оточувало нас, поступилося розсіяному жовтому світлу з вікон і від вуличних ліхтарів. Мені здалося, що якби я зазирнула у вікна будинків біля дороги, то побачила б сімейну вечерю під помаранчевою лампою або блакитний екран телевізора у вітальні, припарковану у дворі автівку, вогник цигарки на ґанку. Усі ці люди, сотні людей, залишилися тут – не чекаючи лихого, не їздячи околицями в пошуках бензину, не збираючи речей. Вони вирішили перечекати все, що коїться навколо, довірившись надійності своїх будинків, своїх дверей і парканів. Стільки освітлених вікон, гарячих димарів на дахах, стільки людей, – не можуть же всі вони помилятися. Куди ж їдемо ми, навіщо ми їдемо? Чи правильним є рішення, ухвалене за мене, без моєї участі? Чи добре я вчинила, коли підкорилася, не кажучи й слова, покірно залишила єдине місце, де могла б зараз почуватися в безпеці? Поки всі ці люди навколо готують вечерю, переглядають новини, рубають дрова й чекають, коли все це закінчиться, упевнені, що це станеться незабаром, моя реальність – квапливі збори, постріли, мертвий собака, розповідь про загибле місто, – уже відокремлена від їхньої реальності непроникним екраном. Я ще можу їх побачити, але вже не можу до них доєднатися. Я просто їду повз них, позаду сидить мій син, і я не відчуваю нічого, крім нестерпної самотності.
Ми всі побачили це одночасно – ще до того, як спалахнули Льонині стоп-сигнали, я вже натискала на гальмо. Водійські дверцята грюкнули, Льоня важко вистрибнув на дорогу, обігнув автівку та зробив кілька кроків до узбіччя. Тато Боря висунувся з відчиненого вікна майже по пояс і крикнув:
– Льоню, стій, не йди туди!
Льоня вмить зупинився, але в автівку повертатися не поспішав.
Вогню вже не було – навіть великий будинок не може горіти весь день, а цей був не такий уже й великий, якщо порівнювати із сусідніми, недоторканими, схожими один на один мов дві краплини води. Маленьке
