нової речі доводилося шукати вільне місце, знову переставляючи сумки, мішки й коробки. Три автівки стояли на майданчику перед будинком із задертими догори багажними дверцятами – у сутінках вони скидалися на дивовижну скульптурну групу. Розорена «Нива» стояла поруч, тато Боря зняв з її даху довжелезну антену й вийняв із салону короткохвильову рацію – Сергій віддав йому свою, коли купував собі нову, – і поліз у мою автівку під’єднувати її. Мені ніколи не подобалася ця рація. «У тебе антена, як у таксиста», – казала я. Насправді ж мене дратувала звичка Сергія слухати розмови далекобійників: «Куплю пальне, на сорок п’ятому кілометрі автівка працює, хлопці, обережніше». Останнім часом це була улюблена іграшка Сергія, і в наші нечасті спільні поїздки він неодмінно вмикав її, розшифровуючи чужі розмови крізь шурхіт перешкод, поки я сердилася й диміла у віконце. Пішов легкий сніг. Коли місця в автівках забракло, останні коробки прив’язали до багажника на даху автівки Сергія, обмотавши поліетиленовою плівкою. Останніми Сергій виніс із дому заряджені рушниці й віддав одну з них Льоні. «Ти хоч стріляти вмієш?» – запитав він, але Льоня тільки ображено пробурмотів щось і забрав рушницю до себе в автівку. Нарешті збори завершилися – тато став на порозі будинку та крикнув усередину:
– Усі на вихід! Збиратися можна вічно, уже пів на п’яту, чекати більше не можна.
І тоді Марина з Ірою вивели дітей. Коли всі вже були надворі, Сергій сказав мені:
– Ходімо, Анько, зачинимо все.
Вимкнувши всюди світло, ми трохи постояли в передпокої перед вхідними дверима. Крізь великі вікна всередину будинку по-місячному м’яко заглядав тьмяний вуличний ліхтар, відкидаючи на світлу, поцятковану павутиною мокрих слідів підлогу довгі бліді тіні. У дальньому кутку коридору білів якийсь зібганий, забутий аркуш паперу. У нас під ногами, у невеликій калюжі підталого снігу, мокли непотрібні тепер капці. Чомусь їх було п’ять штук, саме п’ять, і я нахилилася, щоб зібрати їх. Треба знайти шостий, конче потрібно знайти його, він, напевно, десь тут, і скласти їх акуратно, парами.
– Аню, – сказав Сергій у мене за спиною.
– Зараз, – відповіла я, сідаючи навпочіпки й заглядаючи під галошниці, – я тільки знайду…
– Не треба, – сказав Сергій. – Облиш. Ходімо.
– Ну почекай пів секунди, – почала я, не обертаючись, – я тільки…
І тоді він поклав руку мені на плече.
– Уставай, Анько, годі.
Коли я підвелася й подивилася йому в обличчя, він усміхнувся:
– Ти як капітан, який залишає судно останнім.
– Не смішно, – відповіла я, і тоді він обійняв мене та сказав у вухо:
– Я знаю, мала. Не затягуймо цієї миті, ходімо швидше, – і ступив за поріг, і стояв надворі з ключами в руці доти, доки я не вийшла слідом за ним.
Льоня з Мариною були вже біля своєї автівки та вмощували
