Іра з хлопчиком, і мені доведеться розтиснути руки й відпустити його. Вхідні двері грюкнули – мабуть, повернулися тато й Льоня. Сергій ледь ворухнувся, ніби намагаючись вивільнитися, і я на мить стиснула його ще міцніше, та одразу ж зніяковіла – опустила руки, і ми вийшли в передпокій. На порозі стояв тато Боря – сам, без Льоні. Він глянув на мене й усміхнувся:
– Анько, вище носа, нікуди ми його в тебе не забираємо. Ваш Льоня – запасливий мужик, у нього в підвалі генератор, ми щойно перевірили – там літрів зо сто солярки, не менше. Ну ж бо, Сергію, треба відчинити ворота. Аню, та відпусти ти його нарешті, далі воріт він не вийде. Треба вантажитися, нам краще виїхати до темряви.
Сергій схопив ключі від воріт, що лежали в передпокої, й вони з батьком вийшли у двір, а я, накинувши куртку, пройшла на веранду й дивилася на них так, ніби хотіла переконатися, що вони не обдурили мене й Сергій справді нікуди більше не поїде. Ворота відчинили, і на паркінг перед будинком заїхав Льонін здоровенний «Ленд Крузер» – щоб він помістився, татову стареньку «Ниву» із забрьоханими віконцями, яка на тлі цього чорного блискучого монстра мала геть жалюгідний вигляд, довелося пересунути подалі, за межі брукованого майданчика. Я дивилася, як під передніми колесами «Ниви» тріскочучи ламаються маленькі туї, які я посадила торік. Вийшовши з автівки, тато глянув на мене – Льоня щось кричав йому від воріт, але він відмахнувся й пішов у мій бік. Поклавши руку на перила веранди, він підняв до мене обличчя та сказав стиха:
– Аню, зберися. – Голос його звучав суворо. – Я розумію, що дуже багато всього сталося, але тепер не час, ти зрозуміла мене? Ми зараз зберемо речі, сядемо в автівки й поїдемо звідси, і все буде добре. Але в сусідньому селищі – ти бачиш дим? – коїться казна-що, і нам не можна гаяти часу на те, щоб розраджувати тебе через таку дрібницю, як це нещасне зламане деревце. Треба ще злити з «Ниви» бензин – і я не хочу робити це на дорозі, привертаючи увагу сусідів і ще бозна кого. Ти чуєш, Аню? Подивися на мене. – Я підняла на нього очі. – Не думай рюмсати, у нас попереду кілька дуже непростих днів, дорога довга, і може статися все що завгодно. Зараз ти мені потрібна спокійна й зібрана. Іди краще простеж, щоб ми взяли все, що потрібно, – а коли приїдемо на місце, тоді сядемо з тобою й добряче поплачемо про все, домовилися?
– Домовилися, – сказала я й сама здивувалася тому, як тонко, по-дитячому пролунав мій голос.
Він засунув руку в кишеню, витяг пачку своєї жахливої «Яви» та простягнув мені:
– Візьми, викури цигарку, заспокойся й повертайся в будинок. Там дві жінки з дітьми, яких треба організувати, – нехай нагодують малих, тепло їх одягнуть, і взагалі подивися – мужики казна-як збирають речі, напевно ми щось забули.
Він обернувся й пішов до воріт, гукаючи Льоню: «Ну ж бо, Леоніде, відкривай багажник, подивимося, що ти там набрав», а я, скривившись, чаділа його різкою, смердючою цигаркою й дивилася, як плавно відкривається багажник «Ленд Крузера» і троє чоловіків, від яких залежить доля всіх, хто опинився в цьому будинку, заглядають усередину, вивчаючи
