чоловік, який три роки мешкає зі мною під одним дахом і спить зі мною в одному ліжку, облишив говорити зі мною про це – зовсім. І це дало мені змогу аж так відволіктися, що, коли почався весь цей жах, я навіть не пам’ятала про жінку та її дитину. Тому він сьогодні поїхав уночі, не попрощавшись, не сказавши мені ані слова.
– Аню? – мовив раптом тато Боря десь за моєю спиною, і цигарка обпекла мені пальці. Я навіть не помітила, як закурила. Зім’яла її в попільничці, підвелася, щільніше загорнулася в плед і сказала йому:
– Зробімо так: я зараз одягнуся й почекаю його… їх, а ви лягайте спати, гаразд?
– Наступним чергує Михайло, – сказав тато та глянув поверх мого плеча.
Тоді я обернулася й побачила Мишка, який ішов сходами донизу. Обличчя в нього було сонне й пом’яте, але рішуче. Судячи з усього, він, попри те, що його щодня доводилося будити до школи, прокинувся за будильником – сам. Мишко глянув на мене й насупився.
– Мамо, – почав він, – ти чому тут?.. Іди лягай, моя черга. За дві години мене змінить Льоня. Ми ще ввечері домовилися: дівчатка сплять, чоловіки чергують.
– Та до чого тут це? Дівчатка, хлопчики… Яка дурня. Я однаково вже прокинулася, а тобі треба виспатися, завтра важкий день, – заперечила я, але в Мишка на обличчі відразу з’явився прикрий вираз, а тато простягнув до мене руку, немов збираючись підштовхнути до сходів, і сказав майже сердито:
– Іди, Аню, у нас усе під контролем. Тобі немає потреби тут сидіти.
Я подивилася йому в очі й запитала:
– Стривайте, невже ви гадаєте, що я її пристрелю? Ви справді такої про мене думки?
– Кого її? – запитав Мишко, але я дивилася на тата Борю, який узяв мене за плечі, тепер уже по-справжньому, і повів нагору:
– Яку ж маячню ти верзеш, Аню, сама послухай. Щойно вони повернуться, Мишко тебе одразу розбудить. А тепер іди, ну ж бо, чого ти як маленька?
І я чомусь послухалася його, облишила чинити опір і почала підійматися сходами. Аж на верхній сходинці, перед самим прольотом, обернулася та ще раз поглянула на них. Обидва, здавалося, уже забули про мене. Тато щось пояснював Мишкові – імовірно, з якого місця у вітальні краще видно дорогу. Помітно було, що Мишко аж пританцьовує від нетерпіння – так йому хотілося залишитися самому, біля вікна, з рушницею.
Я піднялася в спальню, накинула на плечі светр Сергія, який лежав на підлозі поміж інших теплих речей, приготованих напередодні, і присунула до вікна плетене крісло. Воно виявилося занадто низьким, мені довелося покласти на підвіконня лікті та спертися на них підборіддям, щоб бачити вулицю. За кілька хвилин квадрат світла на снігу від освітленого вікна вітальні зник – це означало, що тато ліг спати на дивані внизу, а Мишко став на свою двогодинну вахту. Усе стихло, собаки вже не гавкали, і чутно було навіть, як цокає на тумбочці годинник Сергія
