у руках стискав книжку, яку, квапливо розкидавши навсібіч склянки, що стояли купкою, дзвінко бухнув на стіл. Обличчя в нього було врочисте, і ми всі – навіть Марина з дівчинкою, які не видали жодного звуку відтоді, як перетнули поріг нашого будинку, подалися вперед і подивилися на те, що лежало перед нами, – зелена обкладинка, великі білі літери: «Атлас автомобільних доріг. Північний Захід Росії».
– Не розумію, – сказала Марина жалібно.
– Вонгозеро, Анько, згадай, я тебе три роки вмовляв туди зі мною поїхати, – заговорив Сергій швидко. – Тату, ми там перебували з тобою перед тим, як Антончик народився. – Він схопив атлас і почав квапливо гортати сторінки, але тато Боря простягнув руку й зупинив його.
– Чудово, сину, – сказав він упівголос. – Кращого місця, мабуть, не придумаєш. Отже, ми їдемо в Карелію.
– Там є будинок, Анько, я тобі розповідав, пам’ятаєш? Будинок на озері, там острів, лише на човні можна дістатися туди. – Сергій знову зашурхотів сторінками, але я вже згадала: сіра та блискуча, як розлита ртуть, поверхня озера, вицвіла прозора трава, що росте просто з води, порослі чорним лісом самотні горбки островів – свинцево-сірий, безрадісний карельський вересень, якого я, глянувши на привезені Сергієм з полювання світлини, злякалася раз і назавжди – таким він видався мені холодним, навіть ворожим порівняно з нашою теплою та сонячною помаранчево-синьою осінню; а взимку, яке ж воно там усе взимку, я і тут узайве не виглядаю з вікна, щоб не натрапити поглядом на чорні слизькі гілки, сіре небо, я постійно мерзну в будь-якому одязі. «Ти, борсуче, – каже Сергій, – ну вийди на вулицю, ти вже три дні носа туди не потикала», а я не люблю холоду, не люблю зими й відгороджуюся від неї вогнем, що палає в каміні, і коньяком – та чи багато візьмеш із собою коньяку? Чи надовго я зможу втримати в собі тепло, без якого геть не вмію жити, у маленькому будинку, складеному з посірілих від часу дошок, просочених вогкістю холодного озера?
– Там же немає електрики, Сергію. – Я вже знала, що нерозумно заперечувати, що більше нам і справді нема куди тікати, але не могла бодай не вимовити цих слів, мені треба було, щоб вони прозвучали. – І лише дві кімнати. Він же малесенький, цей ваш мисливський будиночок.
– Там є піч, Аню. І ліс навколо. І ціле озеро чистої води. І ще там риби, птиці, грибів і брусниці повен ліс. І знаєш, що найважливіше?
– Знаю, так, – сказала я мляво. – Там геть – ніхто – не живе.
І питання було вичерпано.
Чого я ніяк не могла очікувати, то це Льоніного захвату від утечі, яку нам належало здійснити. Він був схожий на дитину, якій останньої хвилини дозволили долучитися до чужого свята, – не минуло й п’яти хвилин, як він уже говорив голосніше за всіх, тицяв пальцем у мапу – «Через Пітер не підемо, там таке само свавілля, напевно», висмикнув з-під склянки Сергія забутий було список, за яким здійснювали покупки, – «Картопля, та в нас три мішки картоплі в коморі, Маринко, подивись, крупи у нас теж усякої повно, а тушонки я докуплю,
