для постановної фотографії на мисливську тему, опинився в тата Борі в руках, а сам він немов злетів сходами на другий поверх, до вікна; Льоня на мить зник у кухні, а тоді з’явився на порозі, стискаючи в руці великий ніж – на світлі стало помітно, що його широке страшне лезо недоречно забруднене чимось жирним, ніби ним різали ковбасу до сніданку; я єдина не зрушила з місця та встигла навіть знітитися, бо геть не знала, що саме мала робити, – і в цей час із другого поверху пролунав уже заспокійливий татів голос:
– Хлопці повернулися.
Якийсь час усі були зайняті тим, що заганяли автівку у двір і вивантажували речі – великі пластикові пакети, білі й хрусткі, немов напередодні гучного домашнього свята. Сергій заніс останню велику картонну коробку й поставив її на підлогу в передпокої («Не носи їх далі, – сказав тато Боря, – залиш тут, однаково назад вантажити»), у коробці щось металево дзенькнуло, і він мовив:
– Купили майже все, крім бензину, на заправці черга кілометрова, ми хотіли завидна встигнути додому, завтра поїдемо.
– Погано, – відповів тато, – але зараз їхати вже напевне не варто, доведеться почекати до ранку.
– Та годі, тату. Ми ж уважали, що тиждень будемо збиратися, а сьогодні дістали майже все – і продукти, і ліки, залишилася дрібниця – бензин. Завтра візьмемо каністри та рвонемо по заправках, доведеться кілька об’їхати – мужики в черзі сказали, що багато в одні руки не відпускають. А, і найближчий до нас «Мисливець» у Красногорську, ще один нібито був у Волоколамську, але це вже зовсім не по дорозі, може, у Рязані в тебе патронів докупимо?
Вони зайшли до вітальні, у Сергія в руках був аркуш із зошита, з обох боків списаний густим батьковим почерком, відтак з’явився Мишко з ключами від автівки Сергія – ми ще не випускали його на трасу, але нашими польовими дорогами він уже залюбки катався й охоче щоразу заганяв автівку у двір.
– Там ми точно нічого не докупимо, – відповів тато Боря, помовчавши. – Боюся, що в Рязані нам уже нема чого робити.
Аж тут Сергій підняв очі від свого списку, оглянув нас одне за одним і, нарешті, помітив Льоніну роздуту синю щоку й ніж, який той усе ще чомусь стискав у руці.
– Що у вас тут коїться? – запитав він після паузи, і Льоня, зніяковівши під його поглядом, швидко поклав ніж біля своєї порожньої склянки – лезо дзенькнуло об поліровану поверхню стола; він відкрив було рота, але тато випередив його, сказавши те, про що я думала, відколи ми повернулися в будинок, але боялася вимовити вголос:
– Кепські справи, Сергію. У нас тут були гості. Судячи з автівки, на якій вони їхали, і з форми, у яку були одягнені, патруль, що охороняв в’їзди в місто, розбігся. Ніхто ними більше не командує, тому вони вирішили трохи помародерствувати. Та з нами все гаразд, усе добре, сяк-так обійшлося, – продовжив він, мигцем глянувши на Льоню, – дай боже, щоб я помилявся, але, по-моєму, усе це може означати тільки одне: місто загинуло.
Сергій
