хлопчика в темно-синьому комбінезоні, застебнутому аж до підборіддя. Обоє вони стояли непорушно, не намагаючись роздягнутися. Сергій підняв на мене очі й усміхнувся. Видно було, що він страшенно втомився.
– Ми затрималися, тією самою дорогою повернутися не вдалося. Мусили зробити гак бетонкою. Ти хвилювалася, мала?
Мені хотілося підбігти, торкнутися його, але тоді довелося б відштовхнути високу жінку в пальті та хлопчика, який стояв поруч. Тому я зупинилася за кілька кроків від них і сказала лише:
– Ти не взяв із собою годинника.
На звук мого голосу жінка обернулася, скинула з голови каптур і кілька разів струснула головою, щоб звільнити затиснуте коміром довге світле волосся.
– Це Іра, мала, – сказав Сергій. – А це – Антончик.
– Приємно познайомитися, «мала», – повільно мовила жінка та спокійно подивилася мені в очі. Наші погляди зустрілися, і хоча більше вона нічого не сказала, уже цього було достатньо, щоб зрозуміти: я навряд чи зможу дотримати обіцянки стати їй найліпшою подругою.
– Іро, – пролунав за моєю спиною голос тата Борі, – ну, дякувати богу, з вами все гаразд.
Усміхаючись, він підійшов ближче, але не обійняв ані її, ані хлопчика. Я відступила, пропускаючи його вперед, і подумала: здається, у цій сім’ї до моєї появи взагалі не заведено було обійматися. Іра трохи підняла куточки губ, означивши відповідну усмішку, і сказала:
– Ми з Антоном два тижні не виходили з квартири. Не знаю точно, але, здається, крім нас, у нашому під’їзді більше нікого не залишилося.
Ми стояли там само, у передпокої. Підійшов Мишко, із кабінету на звук голосів виглянула Марина. Іра стягнула нарешті з плечей своє пальто й віддала його Сергієві, а тоді, нахилившись до хлопчика й розстібаючи на ньому комбінезон, почала розповідати. Не підводячи голови, рівним буденним голосом вона говорила про те, як помирало місто, що лежить за кілька десятків кілометрів звідси; як відразу ж після оголошення карантину почалася паніка й люди билися в магазинах та аптеках; як увели війська й на кожній вулиці – на початку й у кінці – стояли армійські вантажівки, з яких військові в масках і з автоматами роздавали за картками продукти й ліки; як сусідці, яка іноді погоджувалася посидіти з Антончиком, на зворотному шляху від пункту роздачі продовольства зламали пальці на обох руках, вириваючи сумку, і після цього всі ходили лише групами по восьмеро-десятеро осіб; як припинили ходити автобуси та трамваї й на вулицях залишилися самі автівки «швидкої допомоги», і як їх замінили потім ті ж таки військові вантажівки, тільки з криво наліпленими, а відтак уже з просто намальованими фарбою хрестами на брезентових тентах. По хворих більше ніхто не приїздив додому, родичі попідруч виводили їх із домівок і самі вели до санітарних автівок, що прибували спочатку двічі на день – уранці й увечері, а потім уже лише раз на добу. Коли санітарні автівки зрештою припинили приїжджати
