Коли пізніше вони бігли до автівки, то праворуч від під’їзду, у палісаднику, вона побачила присипане снігом жіноче тіло, яке лежало обличчям донизу, немов його просто відтягнули з доріжки, і їй навіть на мить здалося, що то Ліза, хоча це, звісно, не могла бути Ліза, бо ж вона приходила тиждень тому.
Голос у неї був рівний, очі – сухі, у руках вона й далі тримала синій дитячий комбінезон і шапку, яку, припинивши говорити, засунула в рукав. Зрештою підвела на нас очі й запитала:
– Де це можна повісити?
Сергій забрав у неї з рук речі, а я сказала:
– Іро, ходімо, я погодую вас.
– Нам немає сенсу бути на «ви», – відповіла вона. – Погодуй поки що Антончика. Це, мабуть, дивно, але я зовсім не хочу їсти.
– Ходімо зі мною, – сказала я хлопчикові та простягнула йому руку. Він глянув на мене, але не зрушив з місця, і тоді Іра легенько підштовхнула його до мене та сказала:
– Ну ж бо, іди, вона дасть тобі поїсти, – і тоді він ворухнувся та зробив крок до мене, але моєї руки не взяв, а просто пішов слідом на кухню.
Я відчинила дверцята холодильника і зазирнула всередину:
– Хочеш, я приготую тобі омлет? Або зварю каші? У мене є молоко й печиво. – Хлопчик не відповідав. – То зроблю тобі великий бутерброд із ковбасою, а поки ти його їстимеш, зварю каші.
Я відрізала товстий шмат хліба, поклала на нього чимале кружальце вареної ковбаси й обернулася – він і далі стояв на порозі. Тоді я підійшла, сіла перед ним навпочіпки й подала йому бутерброд. Хлопчик подивився на мене без усмішки широко розставленими очима своєї матері й запитав:
– Це будинок мого тата, так?
Я кивнула, і він теж кивнув – не мені, а радше сам собі, та сказав стиха:
– Отже, це і мій будинок. А ти хто?
– Мене звати Аня, – сказала я й усміхнулася йому. – А ти Антон, еге ж?
– Мама не дозволяє мені розмовляти з незнайомими, – відповів хлопчик, узяв із моєї руки бутерброд, акуратно оминув мене й вийшов із кухні.
Я ще трохи посиділа навпочіпки, почуваючись дурепою, як це часто трапляється з дорослими, які вважають, що з дітьми – просто, а потім підвелася, обтрусила руки й пішла за ним.
Дорослі згуртувалися біля вікна вітальні, хлопчик підійшов до матері, узяв її за руку й аж тоді нарешті відкусив шматок бутерброда. У мій бік він не дивився; насправді до мене не обернувся ніхто – усі вони щось напружено роздивлялися у вікно. Я запитала:
– Що там? – але мені ніхто не відповів, і тоді я підійшла ближче й теж побачила те, на що вони дивилися, – зовсім поруч, за вузькою смужкою лісу, що темніла на тлі неба, підіймався чорний густий стовп диму.
– Це котеджне селище, – сказала я, ні до кого конкретно не звертаючись – адже ніхто ні про що мене не питав. – Нове, невеличке,
