кажуть, що там третина населення інфікована; Пітер закрили, Нижній закрили.
– А Ростов? Про Ростов вони що кажуть?
– Льонь, не говорять вони про Ростов, вони про Париж кажуть, про Лондон. – Це було навіть приємно, чотири пари переляканих очей, прикутих до мого обличчя; вони чекали кожного мого слова, ніби від цього залежало щось дуже важливе.
– У мене мама в Ростові, – сказав Льоня тихо. – Я тиждень туди дотелефонуватися не можу нікому, а тепер телефон геть здох. Сергію, що це з нею? Аню, ти чого?
Поки Сергій підштовхував до виходу Льоню з дівчинкою на руках і Марину, яка все озиралася («Сергію, та що я такого сказав? Що у вас сталося? Може, вам допомога потрібна?»), я намагалася вдихнути – горло стиснулося, не кажи їм, не кажи, – і спіймала Мишків погляд; він дивився на мене, закусивши губу, і обличчя в нього було відчайдушне, безпорадне, я простягнула до нього руку, а він стрибнув до мене з дивана (столик по-зрадницьки затріщав під його вагою), учепився мені в плече та прошепотів кудись у ключицю:
– Мамо, що ж тепер буде?
А я сказала:
– Ну, спершу ми, звісно, зламаємо до біса журнальний столик.
Він відразу ж засміявся, як завжди робив, коли був іще маленьким, – його завжди було дуже просто розсмішити, попри будь-які прикрощі, це був найпростіший спосіб заспокоїти його, коли він плакав. До вітальні зайшов Сергій:
– Що смішного?
Я подивилася на нього поверх Мишкової голови та сказала:
– Гадаю, що далі буде тільки гірше. Що робитимемо?
Решту дня ми всі – я, Сергій і навіть Мишко, який облишив свої ігри, – провели у вітальні біля ввімкненого телевізора, немов цінність цього останнього каналу зв’язку із зовнішнім світом, який у нас залишився, лише щойно стала для нас очевидною, і ми поспішали ввібрати якомога більше інформації, перш ніж ця ниточка урветься. Мишко, щоправда, сказав:
– Супутникові точно нічого не буде, мам, що б вони там не вимикали, він літає собі й літає, – але сидів із нами доти, доки нарешті не заснув, примостивши скуйовджену голову на підлокітник дивана.
Ближче до вечора Сергій вимкнув світло, розпалив вогонь у каміні, приніс із кухні пляшку віскі та дві склянки. Ми сиділи на підлозі перед диваном із заснулим Мишком, якого я вкрила пледом, і сьорбали віскі; тепле помаранчеве мерехкотіння вогню в каміні змішувалося з блакитним світінням екрана, телевізор тихенько бубонів і показував переважно ті ж кадри, які ми бачили вранці, – диктори на тлі географічних мап із червоними позначками, спорожнілі вулиці різних міст, автівки «швидкої допомоги», військові, розподіл ліків і продовольства (обличчя людей, які стояли в чергах, відрізнялися лише кольором масок), закрита Нью-Йоркська фондова біржа. Я вже нічого не перекладала, ми сиділи мовчки та просто дивилися на екран, і на якусь мить мені раптом здалося, що це звичайний вечір, яких уже було багато в нашому житті, і ми
