учора по обіді.
А їхати до Житомира треба було вже завтра зранку. Лора не пам’ятала, коли востаннє її по роботі підганяли аж так, ще й із такого дивного приводу. Навпаки: служба безпеки банку була ефективною, коли поспішала повільно, ретельно вивчала загрози, не порола гарячку та не рубала з плеча. На відміну від карного розшуку, тут Лору ніхто не квапив, не дивився в потилицю, не вимагав якомога швидшого звіту про успішне розкриття. Дещо повільний темп, котрий передбачав більше аналітики, цілковито її влаштовував. Тому й запитала:
– Де пригорає, Гайдуче?
Коли вони були самі, Лора дозволяла собі такий тон, навіть панібратство, хоча не зловживала й мала чітке розуміння субординації. За межами їхнього приватного простору він був «Гайдук, Данило Гайдук». Так начальника служби безпеки називали колеги позаочі, й це перегукувалося зі знаменитою візиткою: «Бонд. Джеймс Бонд». Шеф знав це, і порівняння йому лестило. Проте воно стосувалося не якихось суперменських здібностей, а того, який вигляд намагався мати Гайдук – і, власне, мав.
У травні йому виповнилося сорок два. Лора знала Гайдука стільки, скільки й покійного чоловіка, проте жодного разу не була в нього вдома. Тож могла лише уявити ту шафу, де шеф тримає дорогі елегантні костюми, сорочки та цілу колекцію краваток. Із дружиною він розлучився ще до війни. І хоч вони залишилися друзями, та Лора не уявляла, що колишня щодня навідує Гайдука й прасує йому одяг. Дбайливо приборкує праскою кожну складочку й наводить стрілки на штанях. Літня спека могла змусити шефа зняти піджак, але краватку – ніколи.
Часом Лора уявляла його рекламною моделлю брендового чоловічого одягу, і тут образ дорослого, впевненого в собі, надійного солідного пана доповнювала зачіска. Гайдук зарано, як для своїх сорока двох, посивів, та навіть тут залишився собою. Біле волосся дуже рівномірно, гармонійно, мовби хтось навмисне так робив, межувало з чорним. Це давало йому підстави жартувати з себе, називаючи голову чорно-білою, мов людське життя.
Усе це вкупі обеззброювало як підлеглих, так і опонентів. Данило Гайдук не просто справляв враження чоловіка, який залишає за собою останнє слово й домінує в усьому. Він був таким. Лора ж користувалася власним статусом тієї, хто може та має право не погодитися з шефом, заперечити йому. Це не афішувалося зі зрозумілих обом причин. І все ж Гайдук зважав на Лорину думку, коли про щось просив чи віддавав розпорядження.
– Мені в Житомирі потрібна саме ти, – відповів, присівши на краєчок її стола.
У тому, що шеф не викликав до себе, а прийшов із цим до неї в закапелок, Лора теж побачила певний знак. За замовчуванням Гайдук стукав у її двері, коли треба було поради. Своєю чергою, це означало: він нічого ще остаточно не вирішив, має певні сумніви, може й переглянути рішення, внести якісь корективи.
– Я вірю. Не розумію ще до кінця своєї місії – але нехай, вірю, що ти на мене розраховуєш. Навіть знаю, чому.
– Здивуй. Люблю, коли ти пояснюєш здогади. Твоя логіка
