знаю, що Різдво! – Анджела скочила на ноги й схлипнула. – Я знаю.
Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька:
– Що відбувається?
Френк знизав плечима.
– У жінок такого віку буває. Життя змінюється.
– Це не просто зміни. Піду спитаю, що з нею.
Джейн підвелася й пішла за матір’ю.
– Мамо?
Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисці з неіржавної сталі. Міксер торохкотів, стіл укривали білі плями.
– Мамо, все гаразд?
– Треба зайнятися десертом. Зовсім забула збити вершки.
– Що сталося?
– Треба було все підготувати до того, як сідати. Ти ж знаєш, що твій брат Френкі стає нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступної страви. Якщо просидить там більше ніж п’ять хвилин, то й незчуєшся, як знову телевізор увімкне. – Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. – Ну хоч Майкі намагається бути чемним, як може. Хоч і бачить погані приклади. Хоч куди глянь – самі погані приклади.
– Слухай, я бачу, щось не так.
Анджела вимкнула міксер і, згорбившись, подивилася на вершки, збиті мало не на масло.
– Джейні, це не твій клопіт.
– Якщо він твій, то й мій теж.
Мати озирнулася на неї.
– Шлюб складніший, ніж тобі здається.
– Що вже тато накоїв?
Анджела розв’язала фартуха, кинула на стіл.
– Віднесеш пиріг замість мене? Голова болить. Піду нагору, ляжу.
– Мамо, поговори зі мною.
– Більше я нічого не скажу. Я не з тих матерів. Ніколи не змушувала дітей ставати на чийсь бік.
Анджела вийшла з кухні й погупала нагору, до спальні.
Джейн зачудовано повернулася до їдальні. Френкі був надто зайнятий розпилюванням другої порції баранини й навіть очей не підвів. Але Майк мав стривожений вигляд. «Може, Френкі й тупий як валянок, а от Майк точно зрозумів, що щось сьогодні дуже не так». Вона подивилася на батька, який вилив у свій келих мало не всю пляшку к’янті.
– Тату? Не хочеш розповісти, в чому річ?
Батько сьорбнув вина.
– Ні.
– Вона дуже засмучена.
– І це наша з нею справа, ясно?
Він підвівся, поплескав Френкі по плечі.
– Ходімо. Ще встигнемо на третю чверть.
– То було найпаскудніше наше Різдво, – сказала Джейн дорогою додому. Реджина спала у своєму автокріслі, і вперше за вечір вони з Гебріелом могли поговорити без перешкод. – Усе зазвичай не так. Тобто ми чубимось і все таке, але мама завжди все вирівнює.
Вона глянула на чоловіка, чий вираз обличчя в погано освітленій машині було важко прочитати.
– Пробач.
– За що?
– Ти не знав, що береш дружину з божевільні. Тепер, певно, питаєш себе, у що ж ти вліз.
– Так. Я сказав би, саме час дружину поміняти.
– Ну,
