наріжний камінь?
– Гадаю, що так.
– То я краще одразу ж йому напишу, еге? Нашому новому приятелеві в Тель-Авів. Скажу, що він надіслав камінь правильній людині, яка розуміє його цінність. – Він дуже обережно поклав камінь назад до ящика. – Ми неодмінно знайдемо покупця на таку особливу річ.
«Хто захоче мати вдома це жахіття? – подумала Лілі. – Кому захочеться, щоб зло витріщалося на нього зі стіни власного дому?»
– О, мало не забув, – додав Джорджіо. – Ти знала, що маєш шанувальника?
Лілі насупилася, дивлячись на нього.
– Що?
– В обід до нас заходив чоловік. Питав, чи не працює на мене американка.
Жінка завмерла.
– Що ти йому сказав?
Відповів Паоло:
– Я не дав батькові нічого сказати. Міг би вийти клопіт, бо ти не маєш дозволу на роботу.
– Але я тут подумав, – вів далі Джорджіо. – Думаю, що цей чоловік просто до тебе небайдужий, тому й питав.
Він підморгнув Лілі. Вона зглитнула.
– Він не назвався?
Джорджіо грайливо поплескав сина по плечі.
– Бачиш? Сину, ти надто повільний, – насварився він на нього. – Тепер якийсь чолов’яга її в нас забере.
– Як його звали? – знову запитала Лілі, різкішим голосом. Та ані батько, ані син, здається, не помітили зміни в її поведінці. Надто вже зайняті були тим, що дражнили один одного.
– Він не сказав, – відповів Джорджіо. – Може, хоче побавитися в інкогніто, еге? Щоб ти повгадувала.
– Він був молодий? Який був на вигляд?
– О, то тепер тобі цікаво.
– Було в ньому щось… – Вона завагалася. – Незвичайне?
– Що ти маєш на увазі?
Вона мала на увазі – нелюдське.
– У нього дуже сині очі, – весело сказав Паоло. – Дивні такі. Яскраві, мов у янгола.
Тільки це – пряма протилежність янгола.
Лілі розвернулася, негайно підійшла до вікна, визирнула крізь брудне скло на вулицю. «Він тут, – подумала. – Він знайшов мене в Сієні».
– Та повернеться він, cara mia[4], – мовив Джорджіо. – Май терпіння.
«І коли це станеться, мене не має тут бути».
Вона схопила наплічника.
– Пробачте. Мені щось недобре.
– Що сталося?
– Певно, не варто було вчора їсти ту рибу. Щось не вкладається. Я піду додому.
– То Паоло тебе проведе.
– Ні! Ні. – Лілі смикнула двері, дзвінок шалено закалатав. – Усе гаразд.
Вона вибігла з крамниці, не озираючись, побоюючись, що Паоло намагатиметься бігти за нею, щоб провести, мов джентльмен. Лілі не могла дозволити собі сповільнитися. Поспіх був понад усе.
До квартири вона поверталась обхідним шляхом, уникаючи залюднених площ та великих вулиць. Натомість зрізала дорогу крихітними провулками, вузькими сходами між середньовічних стін, колами наближаючись
Моя люба (
