Люблю читати, в книгах все закінчується гарно: добро, кохання, всі разом. Жаль що в справжньому світі все не так.
У голові вирій нецинзури, виривається одне слово:,, – якого біса?,,. Краще я б залишилась на стадіоні, тато п’яний, меле незрозуміло що. Раніше він випивав та лягав спати. Зараз йому цього мало. Він сперечається, кричить. Наш дім став схожий на псих лікарню. Я заскочила у свою кімнату, швидко переодяглась: зібрала коси у кінський хвіст, одягла кремовий сарафанчик у рожеву мілку квіточку та взула білі кеди. Добре, що моє вікно виходить на задній двір. Я взяла кошти з копілочки, вилізла через вікно, мов супер герой що летів спасати безневинних. Вскочила на свій Audi A8,рожевого кольору. І вирушила на нову місію. Правда була лише в тому, що спасати потрібно було мене, а місія моя – поїздка до супермаркету за круасанами та молоком.
Їдучи, я звернула увагу на те, як прекрасно світят зорі в чистому, безкорйньому небі. Цікаво, що в дану секунду відбувається за горизонтом неба? Чи є там така ж самотня дівчина? Надіюсь що ні!
Ось і супермаркет,,Великий кошик,,. Заходжу, беру корзину. Людей не багато, тому можна погуляти. Не люблю товпитись, тай до того згаю трохи часу, можливо до мого приходу тато засне. Так… відділ спиртного, крупи..
– О пластівці! – обожнюю їх, візьму на ранок + пачка молока + круасани зі згущеним молоком. Скоро будуть ці дні, беру пачку прокладок. Іду до каси. Розглядаю по сторонам може ще щось куплю, в ряді з овочами та фруктами, помічаю сімейну пару, я їх вже бачила в нашому містечку. Чоловік прикутий до інвалідного крісла, з ним жінка. Їм приблизно за сорок п’ять років. Зустрівшись з незнайомим поглядом в пам’яті спливає момент нашої першої зустрічі. Це було цим літом, я втекла з дому тому що тато там пив з чоловіками яких я не знаю, і вони були реально неадекватні, один навіть почав приставати, в парку було безпечніше ніж дома. Я просто сиділа під деревом читала книгу і як завжди розглядаючи всіх навколо помітила цю сімейну пару. Для мене це було так неймовірно, жінка сиділа на покривалі їла виноград, а її чоловік прикріплений спеціальними пасками до крісла, і тримаючи в роті пензля, малював її. Перед ним стояв мольберт, фарби. Напевно він відчув мій пристальний погляд і повернувся до мене. Він виглядав таким щасливим, в його погляді було щось таке щире, а посмішка такою невимушеною. Я пам’ятаю ту мить, думки як торнадо мене закрутили: Чому він в кріслі? Чому не здався? Чому це стало саме з ним? Як він залишається таким щасливим?,і тисячі інших питань на які я не мала відповіді. Перед очима склалась картина мов пазл з двох половинок, на одній половинці зображення тата з компанією, що просто просирають своє життя промінявши все на бутилку горілки, а на іншому пазлі, чоловік з пензлем в роті, прикутий до візка і при цьому такий щасливий. Люди стають тими в що вони вірять. Я так боюсь помилитись в житті, не здатись як тато, не втікати від проблем як мати. Але без помилок не має можливості навчатись. Я завжди беру щось від людей які зустрічаються на моєму шляху, адже я вважаю що всі вони приходять
