Тому ми тут. А моя думка мало кого цікавить. Для мене вибрали коледж, майбутню роботу, все. Чим займатись, з ким спілкуватись. Тому переїхавши в це місто я теж отримав шанс – робити що хочеться мені. Звісно моя мама впирається цьому як може але виходить у неї не дуже добре.
– Дівчину та дружину тобі теж мати вибиратиме? – насміхаюсь я.
– Ти б не підійшла під материні стандарти! – зрозумівши мій жарт відповідає хлопець блакитної крові.
– Що ж, а я так хотіла! – нам весело і то є добре. Година в піцерії минула миттєво. Я розповіла про подруг а він про себе та смішні історії повязані з його друзями. Бути молодим круто.
– Розкажи …щоб ти хотіла зробити? Які твої мрії? – мене здивувало це питання.
– Навіщо? Навіщо це тобі? – він непомітно запускає щупальці в мою душу, в мій тайник. – Я проста дівчина з безперспективного містечка, з довбаної ненормальної родини. Я навіть в коледж не іду. Чому ти так хочеш зі мною спілкуватись, для чого тобі всі ці подробиці? На тебе вішаються десятки дівчат з нашої школи. Я не твого поля ягода, мої ягоди навіть приблизно не ростуть з твоїми. Поясни? Я не роз… – він різко встає та підтягнувши руками за обличчя до себе, цілує. Запускає безсоромно свій язик до мого рота. Його вуста такі солодкі, з присмаком піци. А руки такі сильні, я відчуваю себе немов в його владі.
– О боже, Мія, ти навіть не уявляєш, що ти змушуєш мене відчувати. Ти сподобалась мені з першого погляду. Я не знав, як підійти, що сказати. Зі мною таке вперше. Ну тобто я був з дівчатами, але ти… я йду до школи лише щоб побачити тебе, відчути твій запах, побачити твою посмішку. Я хочу бути з тобою.
Мене хватає паніка. Серце колотиться. Ні, ні. Це не правда, це не може бути правдою. Я очима бігаю по залу. Хватаю сумку та підірвавшись виходжу. На порозі піцерії здіймаю каблуки та намагаюся іти ще швидше. Сльози летять горохом. Груди вспихують чи то від болю чи прохолоди. Надворі похмуро, вереснева погода вказує на те, що буде дощ.
– Мія! Мія! Не тікай, почекай. – він наздоганяє мене.
– Ти не хочеш бути зі мною, ти мене не знаєш. Можливо в мені двадцять три особистості. Ти мені не потрібен. Я звикла бути одна! -хоча подумки караю себе за такі слова, тому що для мене самотність = самогубство.– Ти лише все ускладниш!
– Ні! Я хочу бути з тобою, захищати тебе, твій спокій. Хочу пізнавати тебе краще. Бути частиною твого, ні нашого життя! – він обіймає мене, даючи секунду на осмислення всього що твориться. – Прошу, давай хоч спробуємо, дай мені шанс.
Я плачу ніхто ніколи не казав мені таких слів. Не відпускаючи мене правою рукою з обіймів, лівою він витирає мої щоки.
– Я не знаю, як робити людей щасливими! – тихо шепочу я.– Я не пам’ятаю, я звикла бути одна.
– Ти не дооцінюєш себе і тепер ти не одна. – він знову цілує мене в губи. Маленькі краплини дощу змусили нас прийти до тями та повернутись до його машини.
Через 15 хвилин ми були коло мого будинку.
