накидаю халат і виходжу на кухню. Тато з похмілля, кидаю погляд на часи, що висять на стіні, Боже лише 6.30 ранку.
– Чому ти не спиш? – запитую я у людини що схожа скоріш на бездомного ніж на мого тата.
– Відвали, чого приперлась? Шуруй до свого бойфренда. Він син Кличка? Розміри його тіла аж лякають. – я мовчу – Класна в нього тачка, добре що знайшла собі багатенького, хоч один толк з нього буде!
– Який же?
– Будиш розводити його на гроші і купувати мені випивку! – з кривою посмішкою бубнить батько.
– Що ти шукаєш?
– Горілку дурепо. Де вона? – кричить несамовито він та в змахом руки згортає все з столу.
– Перестань! – у мене просто немає більше сил та бажання дивитись на це все. – Ти вчора з своїми дружками все випив! – в голову приходить ідея, і я швидко змінюю тактику розмови. Вмісто крику починаю лащитись.– Татусь, ну що таке? Ну досить, я благаю тебе! Давай я приготую сніданок, зварю каву. А ти тим часом іди помийся, побрийся! – запах і справді від нього уже стоячий. Його риси обличчя змінюються, стають м’якіші. Я обіймаю його.– Ти ж знаєш пап, я поруч! І я люблю тебе!
– Добре доню, ти права. Вибач! – він зникає.
Піднявши все з підлоги, перемивши посуд та дещо прибравшись у хаті, я швидко роблю яєчню, варю каву а ще беру цигарку, точніше три. Це татові, не знаю для чого вони мені але хочеться мати при собі. Хватаю свою каву та йду до кімнати одягатись. Швидко розчісую волосся, роблю проділ по середині а пасма що падали в очі заколюю по бокам, мов крильця янгола. Як завжди довжина волосся завилась локонами. Одягаю білу блузку, джинсові шорти та білі кеди. Закидаю рюкзак за плече і вилітаю до холу.
– Бувай, я в школу! – на ходу кричу я татові та виплигую за парадні двері і ледве не падаю.– Ти чого тут? – здивовано я запитую Алекса, що стоїть на нашому подвір’ї.
– Ахах, ти куди летіла? Біжиш так до школи бо за мною сумувала? – я стукаю його легенько в плече.
– Ні звісно, хвилювалась щоб у рідній школі не почались уроки життя без моєї участі. Люблю коли Петро Васильович плюється розповідаючи про свої шкільні роки і про те як він був ботаном! – Алекс посміхається.
– Ходімо! – промовляє він беручи мене за руку і майже тягнучи до машини.
– Ні я своїм транспортом! Я..я…
– Що ти? Я на машині а ти великом. Розумієш, я в твою корзину не поміщусь! Ну ж, не ламайся. Поїхали!
– Але ж тоді, нас всі побачать разом! – промовила я ніби про себе, в тишу. В грудях закипіло почуття тривоги. Він підходить ближче, ніжно проводить однією рукою по щоці, а іншою підіймає мій підбородок. Я дивлюсь йому прямо у вічі, його погляд такий спокійний як і завжди, повний самоконтролю.
– Персик мій! – з осліплюючою посмішкою мовить він.– Ти хвилюєшся, що я зруйную твою бездоганну репутацію?
– Що, що – персик? …Ні. Я не знаю. Якщо ми приїдемо разом до школи,
