що усі жінки, які мають якесь відношення до родини бояр Поклінних, перебирають на себе родове прокляття і їх швидко забирають невідомі сили із цього світу у інший. Ці слова, одного разу почуті, назавжди закарбувалися у пам’яті Мечислава. Тоді, будучи ще дитиною, він дав собі обіцянку, що ніколи не одружиться, щоб не накликати біди на чиюсь голову.
Мечислав усміхнувся, згадуючи ту дитячу обіцянку, адже він десь глибоко у душі радів, хоч і боявся сам собі признатися, щоб не зурочити, тому що він вважав, що зміг перехитрити долю.
Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свій погляд до жінок, які були пов’язані з сім’єю Поклінних. Таких жінок було дві: дружина боярина Катерина і його донька Добромира. Тоді Мечислав зрозумів, що котрась з них є приреченою.
Через деякий час він почув розмову старого волхва Світолика із одним із боярських гостей. Їхня розмова ніякого відношення не мала до родини Поклінних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у голові Мечислава: «Є думка, що на чужинців, які моляться іншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалі не діє, а якщо діє, то лише так, що від того страждають інші, вірні люди». Далі Світолик говорив про великий зв’язок наших Богів і людом, який проживає на рідних землях, але це вже Мечислава не цікавило. Юнак отримав зерно для роздумів і все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.
Усвідомивши почуте, Мечислав зрозумів, хто у родинні його батька є приреченим. Більше того, він зрозумів, що може одружитися лише на чужинці, яка знала інших Богів. Так і сталося, як гадалося.
Час ішов, Мечислав, дорослішаючи, все впевненіше тримав меч у руках. І ось настала життєва мить, коли Добромир відвіз свого бастарда до Києва і віддав на військову службу до Великого князя. Знову життя Мечислава змінилося. Знову він був змушений звикати до інших умов життя, до іншої сім’ї. Тепер його сім’єю стало військове дружинне братство.
Мечислав мужнів як воїн, несучи службу у великокняжій дружині. Походи, смертельні баталії, кров ворога на твоєму мечі, на твоєму обличчі, мертвіючий погляд того, у кого ти тільки що забрав життя. Все це гартувало, вирізняло, робило звитяжцем.
У одному з таких пам’ятних походів Великого князя Мечислав знайшов свою чужинську долю. То був лютий і довготривалий похід. Вогнем вони пройшлися землями хорватів, ляхів, ятвягів. У одному поселенні він побачив дівча, яке сиділо біля убитих батьків і палаючої хатини. Це було дійсно дівча, вона вже не була дитиною, але й дорослою жінкою важко було її назвати.
Мечислав підійшов до неї і підняв з колін. Вона була перелякана. Все її тіло тремтіло. Мить провагавшись, вона переконалася, що молодий воїн не несе для неї загрози. Якимось своїм жіночим відчуттям дівча побачило, відчуло, що Мечислав не ворог, не вбивця. Усім своїм тілом вона припала, пригорнулася до юного воїна.
Цю мить Мечислав запам’ятав на все життя. Він пережив неймовірні відчуття, адже вперше у житті він відчув
