приходився рідним дядьком. Прізвисько у Воїмира було Шуйця, тому що він був лівшею і завжди тримав меч у лівій руці. І хоч Шуйця був старший за свого племінника всього на десять весен, він Добромиру, наскільки зміг, замінив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме після того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закінчення.
Потім цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадає той день: «…Боги чекали слова від людей, а люди, наче німі, мовчали. Тоді Боги вирішили сказати своє слово, але люди, наче глухі, нічого не чули…»
Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зі своїми вірними поплічниками, вирушив у землі древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирішили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотіли від чогось оберегти, застерегти, але марно.
Давно такої грози не було. Люди не розуміли, чим змогли так розсердити Богів. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пізно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розуміючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути і зрозуміти Богів. А тепер Божий гнів може впасти саме на їхні голови.
Але гроза як раптово розпочалося, так раптово і припинилася. Визирнуло сонечко, усміхнулося, і весь щирий люд зрадів тому диву. Боги змилостивилися, Боги пробачили. Але, як виявилося пізніше, радість була передчасною…
…Добромир згадав, як він чекав звістки від батька. Кожен із чотирьох днів виринув із його задавненої пам’яті. Він тоді мало спав, похапцем їв і все був насторожі. І ось настав п’ятий день очікування після від’їзду князя зі своїми поплічниками до древлянських земель. Вся п’ята ватага також продовжувала бути насторожі, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.
Хоча раптом, по обіді п’ятого дня, Добромир заспокоївся і перестав нервувати. Він постійно отримував звістки про спокій у князівських хоромах, що там не відбувалося ніяких надзвичайних подій. Життя у княжих хоромах було буденним і не відзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вірити у те, що батькові хвилювання і підозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось відкриються двері гридниці і на порозі постане втомлений, але завзятий Переслав Поклінний у супроводі Воїмира Шуйця.
Двері направду по обіді у гридницю відтворилися. На порозі стояв втомлений Воїмир. Він був один і у руках тримав батьків меч. Його кремезна постать у кольчузі мала страхітливий вигляд. Він зняв з голови шолом і поклав його на лавку. Туди ж він поклав меч. Обличчя було покрито шаром сірої пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воїмиру блідість.
Добромир тоді піднявся із-за столу і мовчки очікувально дивився на свого дядька, який повільно підходив до нього. Молодший Поклінний і Воїмир зовсім не були схожі. Єдине, що видавало їхню кровну близькість, це очі. Могло здатися, що вони дивляться на цей світ одними очима. І ось ці два однакових погляди зустрілися, пересіклися. Серце Добромира частіше
