Ратимира, були ровесниками і зустрічали четверту весну. Переслав, син Мечислава, був на рік старший.
Так вже чомусь сталося, що дружина Добромира Катерина не до всіх онуків ставилася однаково. Був у неї улюбленцем малий Добромир, який був сином її любого Ратимира. Позвізда Катерина недолюблювала, хоч намагалася цього не показувати, але вона вважала малюка причиною тих бід, які сталися. До Переслава вона взагалі відносилася холодно, адже то була дитина не її крові. То був син Добромирового бастарда Мечислава.
Саме через неоднозначне і нерівномірне ставлення до онуків Катерини опікуватися онуками допомагала Добромиру дружина Мечислава Ладомира, яка стала матір’ю не лише для свого малюка, а і для двох інших.
Спомин про онуків пригасив душевний біль боярина, він відчув, що є йому ради кого жити. Він знав, що потрібен своїм онукам, можливо, набагато більше, ніж своїм дітям.
Добромир злегка поворушив плечима і, відчувши слабкий щем втоми у своїх м’язах, схвально кивнув головою.
– Дякуючи Богам, я ще живий і можу тримати меч у руках, заради своїх рідних, – усміхнувшись прошепотів Добромир, згадуючи слова покійного батька: «Той, хто не може упевнено підняти меч, той може вважати себе безпомічним, а значить мертвим. Такі довго не живуть. Я це знаю».
Раптова згадка про батька сколихнула хвилю спогадів про давні події у житті боярської сім’ї. Про ті часи, коли був ще живий славний воїн, сподвижник князя Київського Ігоря Старого, Переслав Поклінний.
– Батько, – перед очима Добромира постало суворе обличчя предка, риси якого, за давністю часу, поступово почали ставати все більш розмитими.
Так сталося, що Добромир знав лише батька Переслава. Про долю своєї матері боярин майже нічого достовірно не знав донині. Він лише знав ім’я. Знав, що її звали Доброгніва і що вона була з родини Воїмира Шуйці.
Лише одного разу, підрісши, Добромир спробував запитати батька про свою неньку, але той нічого не відповів. Лише, примруживши очі, промовив: «Ти щось знаєш?» Добромир нічого не знав, тому похитав головою і знизав плечима. Тоді батько з розмаху долонею вдарив сина по обличчю.
Добромир впав. З розбитої губи потекла кров, але він не заплакав, тому що знав: якщо батько побачить сльози, вдарить знову. Ось так Переслав Поклінний виховував у своєму єдиному синові справжнього чоловіка і воїна. Такого, яким був сам.
Добромир доторкнувся долонею правої руки до обличчя. До того місця, яке тоді так безжально вдарив батько. Добромирові на мить здалося, що він знову, крізь роки, відчув біль і солоний присмак крові на розбитих губах. Боярин поглянув на пальці, щоб переконатися, що там немає крові, і облизав губи. Крові не було, і він полегшено зітхнув.
Після отримання кривавого і болючого уроку Добромир більше ніколи не запитував у батька про матір. Так крізь все життя він пройшов із болем у серці, не відаючи про долю тієї, яка дарувала йому життя.
Потім,
