виповнилося двадцять років, князь Ігор оголосив дружинне ристалище для воїнів старшої і молодшої дружини. Добромир сам собі здивувався, з якою легкістю він переміг перших своїх двох суперників, хоча вони були командирами дружинних ватаг. Тому він з нетерпінням чекав бою із наступним своїм суперником. Йому було цікаво: чи зможе він так само легко розібратися ще з одним дружинним воїном? Він хотів зрозуміти: чи його перемоги є закономірністю, чи простою випадковістю?
Добромир поворушився у своєму кріслі. Щемом у грудях віддався спомин про той особливий день на ристалищі. Ось він стоїть, чекає виходу свого суперника, міцно стискаючи в одній руці меч, у іншій щит. І ось перед ним постає той, кого він найменше жадав бачити своїм суперником. У серці похололо: перед ним стояв Переслав Поклінний. Його суперником, за злим жартом турніру, був його рідний батько.
Молодший Поклінний чекав, що батько щось скаже, але Переслав мовчки почав шалену, здавалося, смертельну атаку на сина. Мечі скреготали, висікаючи з металу іскри. Щити стогнали, приймаючи на себе всю вагу смертельного удару.
У Добромира навіть промайнула думка: «Може, він хоче мене убити? Але навіщо це йому?»
Але в одну мить натиск Переслава послабнув і Добромир зрозумів, що йому під силу тягатися із батьком. Він відчув, що може здолати старіючого воїна. Здолати не кого-небудь, а славетного Переслава Поклінного. Ось він не встиг прикрити плече. А ось незахищений пах. Тепер можна нанести удар вістрям меча у горло.
Великою спокусою було бажання перемогти батька. Показати йому, на що здатен його син. Вразити усіх своєю перемогою і тим, що він перевершив свого батька. Але Добромир, як справжній син, цього не зробив. Він підставив під удар плече і з криком болю упав на коліно, піднявши догори праву руку, з якої випав меч, благаючи пощади.
На тому великокняжому ристалищі був вшанований перемогою саме Переслав Поклінний, а молодий воїн Добромир залишився у затінку слави свого батька. Правда, після того пам’ятного поєдинку відношення Переслава до сина змінилося повністю. Батько почав розмовляти з Добромиром як із собі рівним. Більше не було глузувань, зверхності. Мабуть, досвідчений воїн зрозумів, якого молодого звитяжця він виховав. Та крім того, мабуть, Переслав усвідомив вчинок сина і гідно його оцінив.
Тоді життя Добромира змінилося, він насолоджувався молодістю і гарною компанією батька. Вони, як і раніше, завжди були разом, але тепер все було по-іншому. Тепер Переслав був добрим і люблячим батьком. Добромиру хотілося, щоб так було завжди. Він був готовий програвати бої на ристалищі батькові хоч все життя, лиш тільки у їхніх стосунках нічого б не змінювалося. Але так не могло тривати вічно. Все пливе, все змінюється. Таке гарне життя тривало лише від однієї осені до іншої, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирішив примучити древлян.
Ось так Добромир, у думках пробігшись спогадами про своє життя під батьківським опікунством, зупинився на тому
