долю і у те, що Боги не можуть бути завжди до нього не прихильними.
І ось він прямує до рідного дому, вже не ватага, а командир Третьої когорти, щоб постати перед своїм батьком, як рівний із рівним. Нагода навідатися додому з’явилася вчора ввечері, коли воєвода Сігурд сказав йому про нагальну потребу відправити когось із посильних воїнів до переяславського боярина Добромира з посланням від Великого князя. Мечислав розцінив це як знак Богів, які хочуть, щоб він у своїй славі представ перед батькові очі, тому подякував воєводу, виказуючи бажання самому доправити послання своєму батькові від Великого князя. Сігурд усміхнувся і на знак згоди кивнув головою.
Із Києва до Переяслава вело два тракти. Один добротний і безпечний, але набагато довший. Він простягався попри величаву і грізну річку Дніпро через Пересічень до Треполя, а там далі попри Чучин до Зарубського броду. Від Зарубського броду, через Устю, до Переяслава було зовсім близько.
Інший тракт був набагато коротший, але міг бути небезпечним, тому що простягався у деяких місцях через густий ліс, виводячи на Альтське поле і оминаючи великі поселення, такі як Ворониця і Мажеве. Крім того вже неодноразово доходили звістки, що печеніги час від часу з’являються в околицях Переяслава. Але хіба це могло налякати новопризначеного командира Третьої когорти. Тому, взявши з собою два десятки дружинних воїнів із П’ятої ватаги, Мечислав вирушив короткою дорогою. Йому хотілося чимшвидше переступити батьківський поріг.
Ось вже і поле Альтське, половину шляху подолано. Мечислав стишив ходу коня, який, роздуваючи ніздрі, почав важко дихати після шаленого галопу, по не зовсім добротній дорозі. Натягнулася вуздечка і кінь загарцював на місці. Мечислав озирнувся і задоволено усміхнувся. Всі його воїни одночасно також притримали своїх коней, повторивши рухи свого командира.
Всі дружинні воїни були, як на підбір, справжні рубаки і кожен мав особливу відзнаку П’ятої ватаги – вовча паща з мечем у зубах. Вороги знали про вовчу пащу, яка є уособленням Третьої когорти. Ця відзнака наводила неабиякий жах на ворожі загони. Але коли у повітрі майорів штандарт П’ятої ватаги Третьої когорти, із вовчою головою, яка тримала у зубах меч, ворог знав, що пощади не буде нікому.
Правда, серед двох десятків кремезних воїнів був один, який відрізнявся від інших. Це був юний воїн Данеслав. Він не мав кремезної статури. Навпаки, він виглядав якось по-дитячому. Під своє опікунство взяти цього юнака, років два тому, Мечислава попрохав Сігурд за дорученням Великого князя. Мечислав тоді не дуже зрадів цьому проханню. Йому не хотілося з чиїмось знатним дитям бавитися, але він не міг відмовити воєводі, тим паче той не стільки прохав. Більше це було схоже на наказ.
Мечислав знову глянув на юнака. Той їхав на своєму коні, трішки відставши, і його обличчя не виказувало будь-яких емоцій. Втомленим він також не виглядав.
Завжди дивлячись на цього
