лиш тупіт копит порушував те зимове оніміння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось він поріг переходу. Поріг року, який мав ознаменуватися новою весною. Весною нових надій і нових сподівань.
З такими ж відчуттями мчав на своєму скакунові новий командир Третьої когорти Мечислав Відчайдушний. Воїн наче світився від радості. Він радів, що нова весна так добре починається для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своєї прихильності до нього.
– Треба буде шану і дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустріну сьогодні Святовида, поговорю з ним про це.
Так вже сталося, що з усієї родини Поклінних Мечислав найприязніше ставився саме до волхва Святовида, він дійсно відчував у ньому брата. Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклінних. Тоді Святовид підійшов до нього і промовив: «Ти мій брат». Своїми таємницями Мечислав ділився лише зі Святовидом, будучи щасливим від того, що по смерті матері він віднайшов справді рідну і близьку душу.
Щодо Ратимира, іншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав ніяких особливо дружніх відносин не мав. Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча і ворожнечі з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, інколи у Ратимирові відчувалося щось чужинське, не своє, не рідне. Мабуть, кров його матері гречанки час від часу брала гору над нашою рідною кров’ю. Окрім того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч і була доброю людиною, все ж, з-поміж трьох своїх дітей, найбільше любила і вирізняла Ратимира. Тим самим для неї платив молодший син, адже помітно було, що Ратимир більше тягнувся до матері, ніж до батька.
Певний час теплі і дружні стосунки складалися у Мечислава з Добромирою. Він також відчував у ній свою кров. Але сталося лихо і пішла у світ пращурів єдина донька Добромира Поклінного.
Щодо батька, то протягом життя він по-різному відносився до цієї людини. Було таке, що душа Мечислава металася по усіх крайнощах, від безмежної ненависті до величезного захоплення.
Мати померла, коли Мечиславу було десять весен. До цього вони жили з матір’ю у невеликому будинку на околицях переяславського дитинцю. Батька Мечислав бачив рідко, але хто він – знав. Добромир від сина не відмовився, все робив, щоб він жив у статку і не знав нужди. Саме завдяки турботі батька Мечислав не знав, що таке голод, мав відповідне вбрання.
Важко до нього, тоді у дитячі роки, приходило розуміння, хто він. Ось тоді він уперше зненавидів батька, розуміючи, що, не дивлячись на впливовість і міць Добромира, він у цьому житті буде не сином боярина, а його бастардом.
Був час, коли він не хотів зустрічатися із батьком, йому було образливо його бачити, адже той жив у самому центрі дитинця, мав шановану дружину, поважних дітей, які завжди будуть боярськими. Одне лиш було приємним: ніхто з дітей не був так схожий на боярина, як Мечислав. Більше того, старші люди шепталися, що
