дружина Мечислава, яка вже кілька років була управителькою боярського дому. Увійшовши, вона, приязно усміхнувшись, поклонилася братові свого чоловіка. Святовид окинув оком дружину свого брата і на якусь мить замилувався нею. Ладомира була гарна, статна жінка із ніжними рисами обличчя. Крім того вона одягалася хоч просто, але вишукано і з великим смаком. Кожен елемент одягу підкреслював жіночність і привабливість Ладомири.
Голова жінки була акуратно і щільно обгорнута убрусом із білого шовку, який був вишитий на кінцях мереживним узором. Один із кінців убруса також обгортав підборіддя, де був заколотий невеликою застібкою. Інший кінець убруса звисав на плече. Довга біла сорочка була дещо звужена донизу, де біля самих п’ят її вінчала орнаментна кольорова вишивка. Рукава сорочки були зібрані до ліктя у зборку і підтримувалися біля зап’ястя невеличкими поручами. Комір жіночого вбрання, щільно облягаючи шию, був не гладенький, а у зборку під підшивку.
Поверх сорочки Ладомира носила недовгий навершник з широкими недовгими рукавами, вишитими по краях. Навершник також був білий, вишитий орнаментними колами, які пасували до вишивки на сорочці. Але на відміну від сорочки навершник мав шийний розріз, який був застібнутий невеликим ґудзиком. Вишивка у декілька кольорів навколо шийного розрізу була гарна, пишна і багата.
Навершник внизу мав край саме у тому місці, де була зав’язана одна із головних ознак заміжньої жінки – понева. Ця незшита спідницяі складалася із трьох прямокутних пілок, прикріплених до поясного очкура. Понева була коротшою від сорочки, прикриваючи її до литок, і мала спереду для зручності розріз. Взута Ладомира була у черевички із цупкої тканини з трохи загостреними носками.
– Боярин Добромир вже знає, що ви прийшли. Він зараз вийде до вас, – миловидним голоском, з ледь помітним чужинським говором прощебетала Ладомира, – а я зараз переодягну дітей і приведу до вас.
Промовивши останні слова, Ладомира дочекалася, щоб волхв кивнув головою, а тоді, трішки присівши, поклонилася і вийшла із кімнати.
«Гарна дружина у мого брата бастарда», – усміхнувшись помислив Святовид, зовсім без заздрощів, а заодно згадавши свою кохану Чаруну. Ту Чаруну, яка направду причарувала хлопця, позбавивши його душевного спокою, розриваючи душу і серце навпіл. І як не намагався Святовид знайти рівновагу у своїх почуттях до цієї таємничої жінки, поки що ці спроби були невдалими. Серце продовжувало сумувати, а пам’ять ніяк не могла забути ті романтичні миті, проведені разом із Чаруною.
Чаруна була родичкою Верховного волхва Святозара. Сестрою його дружини Ягни. Жила воно на краю спадкового княжого поселення Ольжичі і була відомою на всю округу знахаркою. Здавалося, що їхню зустріч готували Боги, адже можна так сказати, що вона були створені одне для одного, були двома половинками одного цілого. Але однієї миті якісь невідомі, можливо, не зовсім добрі сили вирішили все по-інакшому, захотівши
