знаходилися у самому центрі переяславського дитинцю. А який був дитинець у Переяславі, було відомо усім у Київській державі.
Поважний боярин розмістився у зручному дубовому кріслі, яке стояло біля каміна, що палахкотів живильним теплом, у лівій частині просторої, багато прибраної кімнати. Добромир хотів відпочити, а заодно і помислити над днями, як минувшими, так і тими, що грізно поставали на обрії. Зробити це боярин міг лише тут, у своїх гостинних і милих серцю палатах.
Ця кімната була постійним пристанищем старого боярина. Тут він проводив більшу частину свого дня, працював, перебував у роздумах, спогадах. Саме у цих палатах Добромир приймав своїх поважних гостей. Інколи навіть траплялося, що старий боярин не йшов ділити сімейне ложе зі своєю дружиною Катериною, а ночував ось на цьому тапчані, який стояв під стіною, з іншого, протилежного боку від каміна, ближче до вікна. Того вікна, з якого можна було споглядати за життям міста аж ген за дитинець через окольний град до тієї сторони, де закінчувалося поселення мирян. Туди, де мілководна Альта з’єднується із руслом могутньої річки Трубіж.
Цієї ночі Добромир також ночував у своїй улюбленій кімнаті, тому що мав вранішній клопіт і не хотів будити дружину спозаранку. Справа у тім, що двічі на тиждень боярин, встаючи до сходу сонця, приносив, як завше, молитву Богам, а потім вправлявся у військовому бойовому мистецтві з одним із дружинних воїнів, які несли службу у Переяславі. Добромир хотів відчувати, що він ще вправний воїн. Що він ще може тримати удар при шаленому натиску супротивника, не дивлячись на вік і ті рани, які були отримані у колишніх кривавих баталіях.
Для Добромира була надто важливою ця обставина, адже він зустрічав уже шістдесят третю весну у своєму довгому і всіяному різними перипетіями житті. Хоча насправді, Добромиру здавалося, що життя пролинуло, промайнуло, як одна невловима мить, та мить, яка залишається лише відголоском минулих подій, у твоїй, поки що, ще живій пам’яті.
Боярин із відчуттям поваги піднявся зі свого крісла і пройшовся із одного краю кімнати у інший. Підійшовши до широкого столу, який стояв у глибині просторої кімнати, Добромир обіперся обома руками у край гладкої поверхні і зосередив свій погляд на мініатюрну, невеличку, майстерно виготовлену подобу свого Бога. Він так стояв декілька миттєвостей, величаво нависнувши над маленькою подобою Того, хто вершив родинну долю Поклінних. Можливо, у цю мить він відверто розмовляв з ним, дякуючи за сьогодення, а можливо, жалівся на долю, яка не завжди, як здавалося боярину, була до нього справедлива. Більше того, інколи були нестерпні хвилини болю, коли Добромир у повному відчаї, стоячи поряд із палаючим полум’ям Крада, хотів дорікнути Богові за несправедливість, але вчасно зупинявся. У глибині душі боярин розумів, що Бог не може помилятися, адже він один відає, що твориться навколо нас у круговерті не завжди зрозумілих простому смертному подій. Тих подій, які дуже часто лягали важким відбитком на життєвому шляху людини. Подій, які ставали дороговказом
