style="font-size:15px;"> Боярин відволікся від танцю вогню, який на мить його заворожив своєю гармонійністю, випростався і, повернувшись, пройшов до того місця, де зберігалася його зброя. Він легенько, з повагою доторкнувся до свого бойового меча і відчув спорідненість із живим, як він вважав, шматком майстерно викуваного булатного металу. Того металу, який надто вправно умів забирати життя у завзятого ворога, за якими б він обладунками не ховався.
Але у руки Добромир не став брати меч. «Не треба його будити без потреби», – помислив боярин і, відірвавши долоню від меча, як завжди з трепетом, доторкнувся нею до одежі на грудях, наче намагаючись передати собі ту енергію і міць, яку він отримав від своєї рідної зброї. «Адже меч забирав життєву енергію і силу у вбитого ним ворога, а потім він міг ділитися своїм надзвичайним набутком із тим, кому він належав, зі своїм господарем», – так говорили волхви, і Добромир свято у це вірив. Більше того, він сам неодноразово у цьому переконувався.
Так, тримаючи долоню на грудях, Добромир, знову ступивши кілька кроків убік, розвернувся, крутнувшись на каблуках дорогих чобіт, і, зупинившись посеред кімнати, роззирнувся. Оглянув себе, свій одяг і повільно попрямував до свого улюбленого дубового крісла.
Одягнений боярин був у шовкову білу сорочку із червоною вишивкою навколо горловини та грудного вирізу. Сорочка була підперезана вузьким шкіряним поясом з металевою, ліроподібною застібкою. На плечах, поверх сорочки, була накинута дорога візантійська плащ-мантія, яка була застібнута невеликою, але коштовною фібулою, посередині під шиєю.
Фібула була закріплена так, щоб її не прикривала невелика, гостра, підстрижена борідка, яка раніше була чорна як вороняче крило, а нині посріблилася відтінком сивини. Хоча не лише борода побіліла у Добромира. Побіліло напівдовге волосся, яке було старанно розчесане назад і спадало з маківки на потилицю.
Підійшовши до крісла, Добромир сів, спочатку чомусь лиш на краєчок. Посидівши так мить і відчувши незручність, боярин сів, зручно обіпершись усім своїм тілом у спинку. Руки поклавши на коліна, боярин через тканину штанів нащупав кінчиками пальців правої руки старий шрам над коліном правої ноги, який йому колись залишили на згадку печеніги, взявши в облогу Київ, у якому тоді правила Велика княгиня Ольга. Через це давнішнє поранення Добромир злегка, майже непомітно, тягнув праву ногу, шкутильгаючи.
Мабуть, саме через те поранення у Добромира часто мерзли ноги, тому він завжди під шовкові штани ще одягав полотняні порти без кишень, які трималися на просунутому по верхньому краю ремінцеві. Порти були вузькі і заправлені у шкіряні чоботи, які мали задертий догори носок, а халяви були у верху зрізані під кутом та по краях гаптовані візерунковим гаптуванням.
Так, боярин одягався пишно, і ніхто не міг собі дозволити у Переяславі одягатися пишніше за Добромира Поклінного. Так само, як сам Добромир не міг собі дозволити одягатися пишніше за Великого князя київського Володимира Святославовича,
