ось хто мене захистить», – рятівна думка промайнула в свідомості Володимира. Він зірвався з місця і кинувся до свого кровного захисника, який зупинився за два кроки, вражений побаченим.
– Хто посмів вчинити таке з тобою? – стурбовано запитав Добриня, пригорнувши до себе скривдженого малюка.
– Я їх ненавиджу, – прохрипів Володимир, приникнувши всім своїм дитячим тілом до кремезного Добрині, – і буду ненавидіти до тих пір, поки вони житимуть. До тих пір, поки вони не помруть. А коли помруть, то вони прокляті не знайдуть шляху до воріт Ірійських…
А ясне сонечко байдуже, незважаючи на перипетії земного життя, мовчки скотилося до горизонту і сховалося за ген он тими пагорбами, щоб сьогодні більше нікому не світити.
Розділ перший
Земля київська. Важке рішення
…«Далекий відгомін століть, плином своїм безповоротним, лине понад Землею, проникаючи у свідомість людей, які живуть на благословенних теренах, і, не затримуючись, розправивши крила, вириваються у майбутнє, чекаючи нас там із нетерпінням», – мислив я, спостерігаючи за птахом, який, наче знак Богів, пролинув попри нас, на інший берег річки.
– Я вже колись жив на цій Землі, – раптом промовив Данеслав, відірвавши мене від моїх роздумів.
Я, усміхнувшись, подивився на свого товариша, але, наткнувшись на серйозний і упевнений погляд, мимохіть мовчки кивнув головою. Не тому, що я погоджувався, а тому, що мені також хотілося бути упевненим у всьому тому, що я бачив і знав.
– Ти також, Інгваре, тоді жив, – ствердно і переконливо хитнув головою Данеслав, дивлячись мені прямо у вічі.
«Невже це все правда?» – мовчки, дивлячись у вічі своєму товаришеві, запитав я сам себе.
– Поглянь навколо, так було завжди на нашій рідній землі, – Данеслав говорив, і мені здалося, що він дивиться попри мене, десь туди, у сиву далечінь. – Люди орали, сіяли, вирощували, жали, а у часи лихої біди кидали рало і брали у руки меч зі щитом, а у серце відвагу і звитягу.
– Так чинили наші предки, – кивнувши головою, промовив я, щоб підтримати товариша.
– Так чинимо і ми. Так само ходитимуть нашими слідами нащадки рідного Роду нашого. Тому що це наша Земля, яка від Богів перейшла до наших пращурів. А від них, покоління за поколінням віддана нам на збереження, процвітання і передачу нашим нащадкам. Від самого народження аж до смерті.
– Від віку на всі часи, – продовжив я мовити сакральні слова, а сам подумав: «Він і направду сильніший за мене. І віра його незламна».
– Інгваре, – звернувся до мене мій друг, – ти пам’ятаєш, що нам казав старий мольфар Орій Давній, там, на горі Гук Мольфарський?
Я знову поглянув йому у вічі і неупевнено кивнув головою, тому що мені здавалося, що я пам’ятав, але не знав, чи це було насправді, чи це мені наснилося.
– Орій говорив: «Слухайте, нащадки славних предків своїх,
