у тому місці, де раніше був гіпс. – Але не зміг. Не зміг примусити себе.
Декілька разів, наприкінці січня і на початку лютого 1940 року, коли Лізель зазирала до поштової скриньки, сподіваючись отримати відповідь від мами, серце її прийомного тата ледь не розривалося.
– Мені шкода, – казав він. – Не сьогодні, так?
Уже згодом Лізель зрозуміла, що вся ця затія з листом була безглуздою. Якби мама могла, то уже давно б зв’язалася з управлінням опіки, чи навіть з нею самою, чи з Губерманнами. Але від неї не було жодної звістки.
На додачу до попередніх злигоднів усередині лютого Лізель отримала листа від одного з їх клієнтів, Пфаффельгюрверів із Вересової вулиці. Обоє височіли на порозі і зажурено поглядали на дівчинку.
– Це для твоєї мами, – промовив пан Пфаффельгюрвер, протягуючи листа. – Скажи їй, що нам шкода. Скажи їй, що нам шкода.
Та ніч у домі Губерманнів була неспокійною.
Навіть у підвалі, куди Лізель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (їх усіх, окрім першого, ще треба було надіслати), до неї долинали Розині прокльони і бештання тих Arschloch’ів Пфаффельгюрверів і того вошивого Ернста Фоґеля.
– Feuer soll’n’s brunzen für einen Monat![26] – вигукнула мама.
Лізель писала.
Коли настав день її народження, дівчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закінчився тютюн.
– А що я тобі казала? – Мама тицьнула в нього пальцем. – Не треба було дарувати їй на Різдво обидві книжки. Але ж ні. Хто мене слухав? Ніхто не слухав!
– Та знаю! – Тато безшумно обернувся до дівчинки. – Пробач, Лізель. Нам це не по кишені.
Лізель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала і не тупала ногами. Вона лише проковтнула своє розчарування і зважилася на один, уже спланований, ризик – подарунок самій собі. Вона візьме усі написані до мами листи, запхає їх до одного конверта і потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб їх надіслати. Тоді, звісно ж, вона відбуде Watschen , швидше за все на кухні, але не промовить жодного слова.
Через три дні вона здійснила свій задум.
– Тут бракує. – Мама вже вчетверте перераховувала гроші, поки Лізель стояла біля плити. Плита була теплою і ще більше пришвидшувала й так швидкий плин її крові. – Лізель, що сталося?
Вона збрехала:
– Вони, напевне, заплатили менше, ніж завжди.
– Ти перераховувала?
Дівчинка здалася:
– Я їх витратила, мамо.
Роза наблизилась до неї. А це недобрий знак. Неподалік лежали дерев’яні ложки.
– Що ти зробила?
Лізель ще не встигла відповісти, як дерев’яна ложка вже досягла її шкіри, ніби п’ята Господня. Червоні відбитки, мов сліди від ніг, та ще й пекучі. З підлоги, коли все вже завершилося, дівчинка глянула вгору і пояснила.
Пульсація і спалахи жовтого світла, усе разом. Вона мружилася.
– Я надіслала свої листи.
І тут до неї дійшло –
Щоб вони цілий місяць вогнем сцяли! (нім.)
