style="font-size:15px;"> 2. Весь день я носив небом душі, а простирадло забризкувало кров’ю, доки воно просякало нею наскрізь і обвисало до землі.
3. Ввечері його викручували і знову вибілювали, готуючи до наступного світанку.
4. І це лише тоді, коли бої йшли вдень.
Його син уже зник за обрієм, а Ганс Губерманн затримався ще на декілька хвилин. Вулиця здавалася такою широкою.
Коли він повернувся до будинку, мама втупилася в нього, але не промовила жодного слова. Вона не докоряла йому, зовсім, а це, як ви знаєте, дуже незвично. Напевне, вона вирішила, що Ганс уже настраждався, отримавши ярлик боягуза від свого власного сина.
Після закінчення обіду він ще деякий час мовчки сидів за столом. Чи справді він був боягузом, на що так жорстоко вказав йому син? Звісно, під час Першої світової війни він вважав себе таким. Саме боягузтву він завдячував своїм життям. Але визнання свого страху – хіба це боягузтво? Хіба це боягузливо – радіти з того, що вижив?
Його думки виводили плутані узори на поверхні столу, а він не міг відірвати від нього погляду.
– Тату! – покликала Лізель, та він не глянув на неї. – Про що він говорив? Що він хотів сказати, коли…
– Нічого, – відказав тато. Він говорив тихим і спокійним голосом, до столу. – Нічого. Забудь про нього, Лізель. – Мабуть, минула ціла хвилина, доки він спромігся заговорити знову. – Хіба тобі не треба збиратися? – Цього разу він подивився на дівчинку. – Хіба тобі не треба йти до багаття?
– Так, тату.
Крадійка книжок пішла і переодягнулася у форму «Гітлер’юґенд», а через півгодини вони з татом вийшли з дому і попрямували до відділення БДМ. Звідти дітей підрозділами відведуть на міську площу.
Лунатимуть промови.
Спалахне багаття.
Буде вкрадено книжку.
Стовідсотковий чистий німецький піт
Люди вишикувалися на вулицях, а німецька молодь марширувала до ратуші і міської площі. Декілька разів Лізель забувала про свою маму та інші проблеми, які вона тоді мала. Коли люди плескали їм, у неї в грудях щось наростало. Деякі діти махали своїм батькам, але швиденько – у них були чіткі вказівки марширувати прямо, не озиратися і не махати юрбі.
Коли підрозділ Руді зайшов на площу й отримав наказ зупинитися, щось пішло не так. Томмі Мюллер. Усі вже зупинилися, і Томмі наштовхнувся на хлопчика, що стояв перед ним.
– Dummkopf![28] – сплюнув хлопець перед тим, як обернутися.
– Вибач, – промовив Томмі і ніяково здвигнув плечима. Його обличчя несамовито пересмикувалося. – Я не чув. – Лише мить, що була провісницею майбутніх прикрощів. Для Томмі. Для Руді.
Коли марш закінчився, підрозділам «Гітлер’юґенд» дозволили розійтись. Втримати усіх вкупі, коли в їхніх очах уже палає багаття, коли воно так п’янить, було майже неможливо. Усі разом діти дружно вигукнули «heil Hitler» і отримали дозвіл розійтися хто куди. Лізель шукала Руді, та щойно дитяча юрба розпорошилась, її оточила мішанина бурих
Дурень (нім.).
