до неї, і вона впізнала його. Це був не Руді, але вона знала його.
Вона вивернулася з юрби і побачила обличчя, якому належав голос. О ні. Людвіґ Шмайкль. Проте він, попри її очікування, не став глузувати і жартувати чи бодай щось говорити. Він лише спромігся притягнути її до себе і вказати на свою щиколотку. Її розтовкли в загальному сум’ятті, і тепер рана лиховісно плямувала темною кров’ю шкарпетку. На його обличчі, під плутаним білявим волоссям, застиг безпорадний вираз. Тварина. Не олень, засліплений фарами. Нічого типового чи характерного. Він нагадував звичайну тварину, що поранилася в загальній колотнечі таких, як він сам, і вони от-от його затопчуть.
Лізель так-сяк допомогла йому піднятися і потягла у кінець юрби. На свіже повітря.
Обоє, похитуючись, поплентались до східців обабіч церкви. Знайшли вільне місце і примостилися там з полегшенням.
Зі Шмайклевого рота виривався подих. Ковзав донизу, у горло. Нарешті він заговорив.
Опустившись на сходинку, він вхопив свою щиколотку і поглядом знайшов обличчя Лізель Мемінґер.
– Дякую, – промовив він, звертаючись радше до її губ, аніж до очей. Вдихнув ще декілька шматків повітря. – І… – Перед ними постали картини глузувань на шкільному дворі, що закінчилися бійкою – теж на шкільному дворі. – Вибач – ну, ти знаєш.
Лізель знову почула те слово.
Kommunisten.
Вона, проте, повернулась до Людвіґа Шмайкля.
– І ти мене.
Тоді обоє зосередились на диханні, бо більше не знали, що сказати. Їхні справи закінчилися.
Кров розтеклася по щиколотці хлопця.
На дівчинку навалювалося одне-єдине слово.
А ліворуч від них юрба вітала багаття і палаючі книжки, немов героїв.
Хвіртка до крадіжок
Лізель залишилася на сходах в очікуванні тата і дивилася на ширяння попелу і трупи нагромаджених книжок. Видовище було невтішне. Жовтогарячі і багряні жарини скидалися на викинуті льодяники. Більшість людей уже розійшлися. Вона бачила, як ішли пані Діллер (вельми задоволена) і Пфіффікус (біле волосся, нацистська форма, ті самі розлізлі черевики і тріумфальний свист). Залишилося тільки прибрати, і незабаром нікому й на думку не спаде, що тут щось відбувалося.
Але запах нікуди не зникне.
– Що ти тут робиш?
Ганс Губерманн підійшов до церковних східців.
– Привіт, тату.
– Ти мала бути біля ратуші.
– Вибач, тату.
Він опустився на східці біля неї, зігнувши свій зріст навпіл на бетоні, і взяв пасмо її волосся. Лагідними пальцями він обережно заправив його дівчинці за вухо.
– Лізель, що сталося?
Деякий час вона мовчала. Вона підраховувала, хоча й знала відповідь. Про одинадцятирічну дівчинку можна сказати багато, але дурною вона аж ніяк не була.
