нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?
– Ні.
– Він вас не розпізнає, Ґольманне, – промовила Долорес Пальмер, – з цими вусами.
– Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.
– Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, – запропонував Чарльз Ней, підводячись.
Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.
– Може б, ви пересіли, Ліліан? – спитав Чарльз. – Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.
Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, і зникало в юрбі, а потім знову з’являлося, як і його партнер у небі між хмарами.
– Ні, – відказала вона. – Я зостануся тут.
Лещетарі збиралися виходити.
– Ви з ними не збираєтеся з’їхати? – запитала Долорес у Клерфе, що був у вбранні лещетаря.
– І не думаю. Для мене це надто небезпечно.
Долорес вибухнула сміхом.
– Він має рацію, – сказав Ґольманн. – Те, чого ти не опанував досконало, завжди небезпечне.
– А якщо опанував? – запитала Ліліан.
– Тоді ще небезпечніше, – відповів Клерфе. – Бо людина стає легковажною.
Вони вийшли з хати, щоб подивитися, як будуть з’їжджати лещетарі. Ґольманн, Чарльз Ней, Марія Савіні й Долорес прослизнули, скориставшись метушнею, коли всі рушили до виходу. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.
Протоптаною в снігу стежкою вони підійшли до місця старту. Смолоскипи кидали відблиски на сніг і обличчя людей. Перші лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.
– Коли завтра вирушаємо? – поцікавилася вона у Клерфе.
– Коли захочете, – відказав той. – О будь-якій порі. Можливо, після сутінків. Можливо, раніше або пізніше, якщо ви не будете готові.
– Не обов’язково. Я вмію швидко пакуватися. Коли ви думаєте виїхати?
– Близько четвертої.
– Я можу бути готова о четвертій.
– Добре. Я приїду по вас.
– Ви не мусите про мене піклуватися, – сказала Ліліан. – Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як… – шукала вона в пам’яті відповідне слово.
– …Як хтось, хто подорожує автостопом? – запитав Клерфе.
– Так, саме так.
Ліліан, відчуваючи трем, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, – подумала. – Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього – буденний учинок. Може, він, зрештою,
