на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих підборах стояли на туалетному столику й на кріслах, а всі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.
– Я справді їду, – нервово повторила Ліліан, бачачи, що він не вірить.
Боріс кивнув.
– Ти від’їдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.
– Борісе! – вигукнула Ліліан. – Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду.
– Завтра?
– Ні, сьогодні. – Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. – Я їду, – сказала рішучим тоном. – Сьогодні. З Клерфе.
Ліліан зауважила, як його очі змінилися.
– З Клерфе?
– Так. – Вона поглянула на нього, прагнучи позбутися всього цього якнайшвидше. – Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо й він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти всьому цьому тут, у горах.
– Протистояти й мені?
– І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.
Волков ступив на середину покою.
– Ти не можеш їхати, – сказав.
– Можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, – вона показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. – Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.
«Безнадійна справа, – подумав Волков. – Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Він поглянув на сукні й туфлі – ще секунду тому вони були картиною чудового безладу, а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він уже не дивився на них, як на милий гармидер, а радше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої людини, несподівано побачивши щось з її особистих речей: капелюх, білизну, пару черевиків.
– Ти мусиш тут залишитися, – сказав Боріс.
Ліліан похитала головою.
– Я знаю, що я не вмію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але впевнена, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.
Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму й безпорадності, коли задумували розбити комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча хтозна, чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву?
– Ти їдеш із Клерфе?
– Я їду з Клерфе вниз, – похмуро відказала Ліліан. – Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе в Парижі, керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.
– У свого стрийка?
– Ні,
