підвелася зі стільця.
– Ви вже вилікувалися?
У захриплому голосі залунала така претензія, ніби Ліліан зрадила його довіру.
– Я не виїжджаю надовго, – додала поспішно. – Тільки на короткий час. Я повернуся.
– Усі повертаються, – прохрипів Ріхтер заспокоєно. – Усі.
– Я маю передати ваш хід Реньє?
– Нема сенсу. – Ріхтер перекинув фігури на шахівниці. – Це вже, власне, мат. Передайте йому, що ми мусимо почати нову партію.
– Добре. Почати нову партію. Так.
Тривога її не відпускала. Пополудні їй вдалося переконати молоду асистентку в процедурному покої, щоб та показала останні рентгенівські знімки. Медсестра вважала, що Ліліан нічого в цьому не тямить, і принесла кліше.
– Я можу його затримати на хвильку? – запитала Ліліан.
Медсестра завагалася.
– Це всупереч правилам. Уже те, що я взагалі вам це показую, порушення.
– Професор майже завжди сам мені показує знімки й пояснює. А цього разу забув. – Ліліан підійшла до шафи й витягнула з неї сукню. – Це сукня, яку я вам недавно пообіцяла. Тепер можете її забрати.
Медсестра зарум’яніла.
– Жовта сукня? Ви справді казали це серйозно?
– Чом би й ні? Мені вже не пасує. Я схудла, щоб її носити.
– Ви ще могли б віддати її звузити.
Ліліан похитала головою.
– Прошу її забрати.
Медсестра взяла сукню, наче та була зі скла, і приклала до тіла.
– Я думаю, навіть пасує, – шепнула вона, дивлячись у дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. – Я залишу її ще на кілька хвилин тут. Знімки також. Потім усе заберу. Мені ще треба зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від’їхав.
– Від’їхав?
– Так. Годину тому.
– Хто це двадцятий шостий номер?
– Та мала латиноска з Боготи.
– Мануела?
– Так. Усе відбулося швидко, але цього можна було сподіватися.
– Досить загортати в папери, – сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. – Вона зовсім не від’їхала, вона не живе, померла, її вже немає!
– Звичайно, – відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин.
Ліліан це зауважила.
– Можете йти, – сказала вже спокійніше. – Ви маєте рацію: коли повернетесь, відразу заберете усе.
– Добре.
Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше й підійшла з ними до вікна. Так, справді, вона не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні й забарвлення. Кілька останніх місяців він цього вже не робив.
Ліліан поглянула на виблискуючі сіро-чорні знімки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, хребет, ребра, то був її скелет
