Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк страница 27
![Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк](/cover_pre178744.jpg)
Медсестра перелякано поглянула на неї.
– Ви вмієте читати рентгенівські знімки? Навчилися?
– Так, я навчилася. Часу мала вдосталь.
То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і, власне, хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.
– Це не таємниця, – сказала спокійно вона. – Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене поліпшення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки в цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знімки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.
– Більшість би цього не витримали.
– Я б витримала. Однак ви мені не сказали. Чому? – Ліліан здалося, ніби вона відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.
– Ви ж самі сказали, що вже знаєте, – відказала з ваганням медсестра.
– Що? – поцікавилася Ліліан, тамуючи подих.
– Ваш знімок… що ви його розумієте.
Тиша очікування враз перестала бути тишею. Стала високим чужим шумом у вухах.
– Звичайно, я знаю, що не покращилося, – сказала Ліліан із зусиллям. – Таке часто трапляється.
– Звичайно, – защебетала медсестра з полегкістю. – Завжди є коливання. Угору й униз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.
– І навесні, – сказала Ліліан. – І влітку. І восени.
– У вас є почуття гумору, – розсміялася медсестра. – Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті, він знає все найкраще.
– Добре, так я й зроблю. Будь ласка, не забудьте своєї сукні.
Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знімок і сукню, вийде. Здавалося їй, наче разом із нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кітеля з покою Мануели. «Яка вона бездушна! – подумала Ліліан. – Якими бездушними буваємо всі ми! Чому вона не йде? І як свавільно та з яким огидним уподобанням перекидає сукню через плече».
– Тих кілька фунтів ви швидко надолужите, – сказала медсестра. – Тільки треба добре їсти! Наприклад, увечері! На десерт буде чудове шоколадне суфле з ванільною поливою.
«Я сама це спровокувала, – подумала Ліліан. – Не тому, що я хоробра, а тому, що боюся. Я збрехала. Я хотіла почути щось протилежне!»
Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.
– Клерфе завтра виїжджає.