на своїх довгих ногах, підійшла до грамофона. – Пусти нові американські плити, Шірмере!
– Що за потвора! – зітхнув Чарльз Ней, оглядаючись за нею. – Вона схожа на всю світову поезію, та в мізках у неї статистика. Я кохаю її, як кохають джунглі, а мені відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?
– Страждати й бути щасливим.
Ліліан підвелася з місця. У цей момент відчинилися двері і з’явилася Крокодилиця.
– Так я й думала! Цигарки! Алкоголь у покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! – шипіла вона до Ліллy. – На милицях! І ви, Шірмере, ви також! Маєте бути в ліжку!
– Я мав би вже давно бути мертвий, – відказав весело сивобородий. – Теоретично, зрештою, таким і є. – Він вимкнув грамофон, витяг із динаміка шовкову білизну й помахав нею над головою. – Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж у тому, в якому людина народилася.
– Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?
– Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти – індивідуальна справа кожної людини.
– Я змушена попросити вас негайно лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?
– Мій власний розум.
Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися – штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.
– Я відвезу вас, – вона штовхнула візок до дверей.
– Отже, то ви! – сказала Крокодилиця. – Я повинна була б здогадатися.
Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.
– Хвилиночку! – сказав Шірмер і повернув візок знову в бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. – З усього того, що ви втратили у своєму житті, – сказав він, – троє хворих могли б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю!
Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.
– Навіщо стільки морального обурення, Шірмере? – поцікавився він. – Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обов’язок.
– Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю – та мала сорок чотири роки й померла раптом за чотири тижні, хвора на рак – переживу й цю бестію. Скільки років Крокодилиці? Напевно, понад шістдесят. А може, й усі сімдесят! Її також переживу!
– Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! – усміхнувся Чарльз.
– Ні, – відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. – Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Усі! Усі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.
За півгодини до покою Ліліан прийшла Єва Мозер і поцікавилася:
– Моє ліжко тут?
– Ваше ліжко?
– Так. Мій покій спустошений. Також зник мій одяг. Але ж я мушу ще десь переночувати. Цікаво, де мої речі. – Коли когось виписували з санаторію, одним зі звичних жартів було
